— Позивачка вимагає розірвання шлюбу та виселення відповідача з квартири, що належить їй на праві власності. Є заперечення?
Андрій встав.
— Є. Я вклав гроші в цю квартиру. Робив ремонт, купував меблі. Маю право на компенсацію.
Віктор Петрович піднявся.
— Ваша честь, у нас є докази, що відповідач не вкладався в ремонт квартири. Всі чеки та квитанції на ім’я позивачки. Меблі також купувалися на її кошти.
Суддя подивилася документи.
— Доказів вкладень з боку відповідача не надано. Крім того, в матеріалах справи є свідчення зради відповідача з сестрою позивачки. Є що додати?
Андрій мовчав.
— Шлюб розірвати. Відповідача виселити з квартири протягом десяти днів. Засідання закінчено.
Катя йшла вулицею, і всередині було дивне почуття. Не радість, не смуток. Просто порожнеча. Але не важка, гнітюча, як раніше. А легка. Наче зняли рюкзак, який вона довго тягла на плечах. Вона зайшла в кафе, замовила каву. Сіла біля вікна, дивилася на перехожих. Життя тривало. Люди поспішали у справах, сміялися, розмовляли. Світ не зупинився через її розлучення.
Через місяць Катя поверталася з роботи. Сумка з продуктами в руці, втома в ногах. Вона звернула до будинку і раптом побачила знайому постать біля воріт пологового будинку. Циганка. Та сама. Сиділа на тому ж місці з немовлям на руках, з картонною коробкою для грошей.
Катя зупинилася. Постояла, дивлячись на неї. Потім підійшла. Циганка підняла голову. Впізнала. Кивнула.
— Здрастуй.
— Доброго дня, — Катя присіла поруч. — Я хотіла вам подякувати. За те, що зупинили тоді. Якби не ви…
Коментування закрито.