Двадцять років тому трирічний хлопчик стояв біля вікна дитячого будинку і чекав на маму. Він пам’ятав її голос, запах парфумів і теплі руки, які показували йому білку в сосновому лісі. «Це наше сімейне місце», — казала вона тоді.
Сьогодні цей хлопчик, успішний бізнесмен, іде в банк на зустріч, яку готував цілий рік. У нього в кишені візитка приватного детектива і фраза, яку він репетирував сотні разів. Фраза, яка переверне життя жінки за склом. Жінки, яка колись сказала: «Не можу більше», — і зникла назавжди. Але правда про той день виявиться зовсім не такою, як він думав усе життя.
Стрічка на ножицях тремтіла, як листок на вітрі. Олексій Морозов стояв у натовпі, спостерігаючи, як директорка дитячого будинку №47 готується перерізати червону стрічку. Два мільйони — саме стільки переказав він пів року тому, щоб сьогодні стояти тут непоміченим.
— Завдяки нашому доброму ангелу ці стіни знову наповняться дитячим сміхом! — урочисто оголосила Олена Вікторівна, та сама директорка, яка двадцять років тому записувала в журнал: «Морозов Олексій, 3 роки; Морозова Марія, 1 рік».
Ножиці клацнули, стрічка впала на лінолеум. Олексій поправив манжет — стара звичка, що видавала хвилювання. Натовп потягнувся всередину на екскурсію. У холі його зустрів стенд «Наші найкращі випускники», і серце впало. На центральній фотографії він обіймав Машу. Їй тоді було шість, йому — вісім. Обоє посміхалися в об’єктив так, ніби знали якийсь секрет.
— «Альоша і Маша Морозови», — прочитала вголос якась жінка поруч. — Дивіться, які милі! Цікаво, де вони зараз?
Серед екскурсантів Олексій помітив знайоме обличчя — вихователька Галина Іванівна, постаріла, але все така ж добра. Вона розповідала гостям про нову ігрову кімнату, і її голос повернув його в дитинство, у той час, коли вона читала їм казки перед сном.
— Галина Іванівна пам’ятає кожного свого вихованця, — говорила директорка. — Тридцять років присвятила дітям.
Олексій не витримав. Розвернувся і швидко пішов до виходу, не чекаючи закінчення церемонії. У машині сидів пів години, тримаючи в руках папку з дитячими фотографіями, і плакав так, як не плакав відтоді, як дізнався, що Машу хочуть удочерити без нього.
Кавова пінка в чашці нагадувала хмаринку, таку ж безформну і готову розчинитися від будь-якого руху. Олексій обережно поставив чашку на блюдце, намагаючись не дзвеніти, і подивився на Ігоря Петровича. Приватний детектив був схожий на втомленого вчителя географії: пом’ята куртка, потертий портфель, окуляри на кінчику носа.
— Людмила Сергіївна Краснова, 45 років, — Ігор Петрович розклав фотографії віялом. — Керуюча філією Банку на Центральній. Живе одна, заміжня не була, дітей офіційно немає.
Олексій узяв верхню фотографію тремтячими пальцями. Жінка середніх років виходила з банку: в руках сумочка, на обличчі втома. Але очі залишилися тими ж — сірими, як дощові хмари.
— Це вона, — прошепотів він, і в горлі став клубок розміром з кулак.
— Веде самітницький спосіб життя, — продовжував детектив, перебираючи папери з шелестом, схожим на шепіт сухого листя. — Робота, дім, цвинтар по п’ятницях. Одні й ті ж квіти, одна й та ж могила. Чоловік помер у 2004 році.
Того самого року, коли їх з Машею здали в дитбудинок. Збіг? Олексій чомусь був упевнений, що ні.
— Більше копати не потрібно, — сказав він, ховаючи фотографії в портфель. — Далі я сам.
Ігор Петрович кивнув, допив каву і встав, залишивши на столі лише вологий слід від чашки як пам’ять про те, що деякі зустрічі змінюють життя назавжди.
Дзеркало в спальні відображало людину, яка репетирувала найважливішу розмову у своєму житті. Олексій поправив краватку і вимовив:
— Доброго дня, я хотів би відкрити депозит на імена Олексія та Марії.
Голос тремтів. Він сів на ліжко і відкрив зошит з листами до матері — написаними, але ніколи не відправленими. Сторінки шелестіли під пальцями, і він згадав, як у дитбудинку заспокоював Машу, що плакала: «Мама обов’язково повернеться. Я знаю». Як вірив у це сам, засинаючи у вузькому ліжку під вікном.
Раптом яскравим спалахом сплив спогад: лісова галявина, високі сосни, запах хвої та грибів після дощу. Тато показує сліди білки на м’якій землі, мама збирає в кошик підосичники, Маша спить у візочку під теплою ковдрою. «Це наше сімейне місце», — казала тоді мама, і її голос був як мед, тягучий і солодкий.
Олексій закрив зошит. Завтра, коли мати сидітиме за своїм столом у банку, він увійде і скаже ці слова. І подивиться, чи залишився в її очах хоч шматочок тієї жінки, яка колись називала їх з Машею своїми скарбами. Будильник цокав на тумбочці, відраховуючи останні години перед зустріччю, на яку він чекав двадцять років.
Табличка на дверях кабінету читалася як вирок: «Л. С. Краснова, керуюча». Олексій постояв у коридорі банку, слухаючи, як десь друкують на клавіатурі, дзвенять телефони, і люди вирішують питання, які завтра забудуться. Він штовхнув двері.
Жінка за столом підняла очі від документів, і час зупинився. Ті ж сірі очі, той же вигин брів, тільки обличчя стало суворішим, а в куточках рота з’явилися зморшки, які свідчили про те, що посміхається вона рідко.
— Чим можу допомогти? — запитала вона, і голос був ввічливий, професійний, абсолютно чужий.
— Я хотів би оформити депозит. — Олексій сів на стілець навпроти, намагаючись не дивитися на її руки — ті самі руки, які колись витирали йому ніс і зав’язували шнурки. — На імена Олексія та Марії.
Мати не здригнулася. Взяла ручку, присунула бланк, почала заповнювати графи акуратним почерком. Ніби він назвав найзвичайнісінькі імена на світі.
— Сума депозиту? — уточнила вона, і ручка завмерла над папером.
— П’ятсот тисяч, — сказав Олексій. — Це… для дітей. Для їхнього майбутнього…
Коментування закрито.