Він замовк, не в силах продовжувати. Що він думав тоді? Що він робитиме, якщо хлопчик виживе? Він не думав. Він просто діяв, підкоряючись лікарському обов’язку і якомусь ірраціональному батьківському інстинкту, який прокинувся в ньому, самотньому і бездітному вдівцеві, побачивши цю безпомічну, вмираючу істоту.
— Ви могли б розповісти нам пізніше, — глухо сказав Григорій Іванович, не відриваючись від паперів, — коли він одужав.
— Міг би, — кивнув Петро Андрійович, — але я не зміг. Він став моїм сином, єдиним сенсом мого життя. Я злякався, що ви заберете його, злякався, що не зможу без нього жити. Це була моя слабкість, мій егоїзм.
Він подивився на двері, за якими ховався Михайло.
— Він нічого не знає, — прошепотів він. — Він вважає мене своїм батьком, а свою матір — художницею, яка померла після пологів. Він не знає, що в нього є брат, що в нього є дід.
Слова давалися йому важко. Кожне було як уламок скла, що різав гортань. Він викривав сам себе, руйнував той світ, який так ретельно будував вісімнадцять років. Він розумів, що після цієї розмови нічого вже не буде як раніше. На нього чекала або зневага і помста, або, в кращому випадку, холодне поблажливе прощення.
— І що ви пропонуєте тепер? — запитав Григорій Іванович, закривши папку. Його голос звучав рівно, і ця рівність була страшнішою за будь-який крик.
Петро Андрійович випростався. Він подивився прямо в очі старому полковнику.
— Я прийму будь-яке ваше рішення, — сказав він твердо. — Якщо ви хочете заявити в поліцію, я готовий. Якщо ви хочете забрати його… — Голос його здригнувся, але він узяв себе в руки. — Я не буду перешкоджати. Він ваш онук, він має право знати свою сім’ю. Єдине, про що я прошу: дайте мені самому все йому пояснити.
У цей момент двері до вітальні відчинилися. На порозі стояв Михайло. Його обличчя було блідим, як полотно, а в очах кольору грозового неба стояли сльози.
— Я все чув, — сказав він тихо, і його голос зірвався. — Я… я не ваш син?
Світ Петра Андрійовича завалився в одну мить. Звук тихого, надломленого голосу сина був страшнішим за будь-який вирок. Він обернувся і побачив Михайла, що стояв у дверному отворі. Крихкого, розгубленого, з обличчям, на якому застиг вираз дитячої образи і нерозуміння.
Усі страхи, які мучили старого лікаря вісімнадцять років, втілилися в цій сцені. Правда, яку він так боявся відкрити, вирвалася назовні сама, грубо і нещадно, не залишивши йому шансу пом’якшити удар.
— Михайле… — почав він, роблячи крок до сина, але той інстинктивно відступив назад, і цей жест поранив Петра Андрійовича в саме серце.
— Не підходь, — прошепотів Михайло. Його губи тремтіли. — Це… Це все правда? Те, що вони говорили? Я… Я не твій син? А мама… Вона не була художницею?
Кожне питання було як удар. Петро Андрійович дивився на свого хлопчика і бачив, як руйнується його світ, як тріскається і обсипається фундамент його життя, побудований на брехні.
— Синку, я все поясню.
Він простягнув руку, але Михайло тільки похитав головою, і сльози, що до цього стояли в його очах, хлинули по щоках.
— Не називай мене так! — викрикнув він, і в його голосі прозвучали істеричні нотки. — Я не твій син. Я… Хто я? Чий я? — Він перевів розгублений погляд на Дениса, потім на Григорія Івановича.
Він дивився на цих чужих людей, в одному з яких з жахом упізнавав самого себе, і не міг нічого зрозуміти.
Денис, що до цього сидів з кам’яним обличчям, раптом піднявся. Він підійшов до Михайла і зупинився за кілька кроків.
— Я твій брат, — сказав він глухо. — Брат-близнюк.
Михайло дивився на нього як на привида. Він повільно підняв руку і торкнувся свого обличчя, потім перевів погляд на Дениса, немов порівнюючи.
— Брат? — перепитав він пошепки. — У мене є брат?
— Був, — з гіркотою поправив Денис, кинувши на Петра Андрійовича повний ненависті погляд. — Його в мене вкрали при народженні.
Ця жорстока фраза остаточно зломила Михайла. Він закрив обличчя руками і розридався, беззвучно здригаючись усім тілом.
Петро Андрійович кинувся до нього, але Григорій Іванович владно зупинив його, поклавши руку на плече.
— Не чіпайте його, — сказав він тихо, але твердо. — Ви зробили достатньо.
Старий полковник підійшов до Михайла і обережно обійняв його за плечі.
— Тихіше, онуче, тихіше, — говорив він, і в його суворому голосі прозвучали незвичні, майже ніжні нотки. — Все добре. Ми знайшлися. Тепер все буде добре.
Михайло притулився до нього, як перелякана дитина, і продовжував плакати. А Петро Андрійович стояв осторонь — чужий, зайвий, вигнаний з раю, який сам же і створив. Він дивився на свого сина в обіймах іншої людини, його справжнього діда, і відчував, як крижане кільце самотності змикається навколо його серця. Він втратив його. У той самий момент, коли правда вийшла назовні, він втратив свого хлопчика назавжди.
— Я хочу почути все, — сказав Григорій Іванович, коли Михайло трохи заспокоївся. Він посадив онука в крісло, а сам знову повернувся до Петра Андрійовича. — І цього разу в його присутності. Він має право знати.
І Петро Андрійович почав свою розповідь заново, цього разу для Михайла. Він говорив, не відриваючи погляду від блідого, заплаканого обличчя сина. Він розповідав про ту страшну ніч, про смерть молодої дев’ятнадцятирічної Анни. Він описував, яким крихітним і слабким народився Михайло, як його серце билося з перебоями, як лікарі розводили руками, не даючи жодних шансів.
— Я не міг дозволити тобі померти, — говорив він, і голос його зривався. — Я бачив у тобі… Не знаю, що я в тобі бачив. Можливо, продовження життя, яке я сам не зміг врятувати. Можливо, свій власний шанс на спокуту.
Він розповів про безсонні ночі, проведені біля кувеза, про першу, найскладнішу операцію, яку він майже вимолив у свого друга, знаменитого кардіохірурга. Розповів, як сам асистував і як його руки тремтіли від страху, коли крихітне сердечко зупинилося на операційному столі.
— Я тоді посивів, — він провів рукою по своєму абсолютно білому волоссю. — За ті кілька хвилин, поки ми запускали його заново.
Він говорив про місяці, проведені в лікарнях, про суворі дієти, про постійний страх інфекції, про те, як він кинув роботу в престижній клініці і пішов у звичайну районну поліклініку, щоб бути ближче до дому, ближче до сина….
Коментування закрито.