— сказав він.
— Господар, — підтвердив Микола.
— Слухай, ми по-сімейному, без зайвого. — Денис говорив легко, як говорять люди, які вміють удавати, що все гаразд. — Дружина в мене тут, з донькою. Непорозуміння вийшло. Буває. Я за ними.
— Зрозуміло, — сказав Микола.
— Ну от, — Денис ширше всміхнувся. — Тож без образ, господарю. Аліно! — гукнув він до дому. — Виходь, годі вже!
Скрипнули двері. Аліна вийшла на ґанок, Соню тримала на руках, та сховала обличчя в неї на плечі й не дивилася. Аліна дивилася на Дениса прямо, без слів. Тамара Іванівна обвела подвір’я очима. Затримала погляд на Миколі. На сараї, на курнику. Подивилася на Аліну згори вниз, звично, як дивилася завжди.
— Значить, уже знайшла, — сказала вона. — Недовго думала.
Микола повернувся до неї:
— Ця жінка живе в моєму домі, — сказав він рівно. — Дитина живе в моєму домі. Ви заїхали без запрошення. У вас є хвилина.
Тамара Іванівна відкрила рота. Денис перестав усміхатися:
— Обережніше, — сказав він. — Ти взагалі хто такий?
— Господар, — повторив Микола. — Я вже сказав.
— Вона моя дружина. — Денис ступив уперед. — Я маю право.
— Викликай поліцію, — сказав Микола. — Заодно поясниш черговому, як твоя дружина опинилася на трасі в січневу хуртовину в домашньому одязі з чотирирічною дитиною, без документів, без телефону, в капцях.
Денис замовк.
— Є свідки, — додав Микола. — Є водій фури, який її побачив і довіз до села. Я його знаю. Він теж пам’ятає.
Насправді Микола не знав жодного водія. Це Аліна розповіла про фуру, яка пригальмувала на трасі й довезла їх до повороту на Краснопілля. Але Денис цього не знав. Денис дивився на нього. Усмішки не було.
Тамара Іванівна зробила інший хід:
— Соню! — покликала вона солодко. — Іди до бабусі, дівчинко.
Соня глибше зарилася в мамине плече.
— Соню! — суворіше. Дівчинка не ворухнулася.
Тамара Іванівна повернулася до Аліни:
— Документи на дитину в нас, — сказала вона. — Свідоцтво про народження. Ти про це подумала?
— Подумала, — сказала Аліна. Уперше вона відкрила рота відтоді, як вийшла на ґанок. Голос був рівний. Руки, які тримали Соню, трохи напружилися. Микола це бачив. Але голос не здригнувся.
— Я подам на розлучення, — сказала вона. — Соня залишиться зі мною. Їдьте.
Це коштувало їй зусилля. Він це бачив. Але вони цього не бачили. Вони бачили жінку, яка дивиться на них спокійно й каже те, що каже.
Денис переглянувся з матір’ю:
