— У тебе є якась освіта?
— Бухгалтерський коледж, — сказала вона. — Не закінчила, вийшла заміж.
— Зрозуміло.
— Чого питаєш?
— Думаю, як зі збутом працювати. Там потрібна людина, яка вміє рахувати.
Вона подивилася на нього:
— Я вмію рахувати.
— Я знаю, — сказав він. — Тому й питаю.
Це був, мабуть, перший раз, коли він сказав їй прямо щось таке, що вона потрібна, що вона тут не просто так живе. Вона це зрозуміла. Відвернулася до вікна, і він не бачив її обличчя, але з того, як вона тримала плечі — розправлено, спокійно, — зрозумів, що все нормально.
Пізній вечір наприкінці лютого. Соня заснула раніше, ніж звичайно, набігалася за день: Ніна брала її з собою на прогулянку, і дівчинка повернулася червона від морозу й щаслива. Тепер у домі було тихо.
Вони сиділи біля печі вдвох. Аліна із зошитом, Микола просто так, з горнятком. Піч потріскувала. За вікном була синя зимова ніч. Не хуртовина вже, просто тихий мороз. І на шибці зсередини намерзли гарні візерунки.
Микола дивився на вогонь крізь щілину в дверцятах печі. Потім сказав неголосно, не дивлячись на неї:
— Ти не думала, що далі?
Аліна підвела голову від зошита, трохи помовчала:
— Думала, але поки не хочу думати.
Він кивнув:
— Добре, — сказав він, і більше нічого.
Вони сиділи біля печі, і вогонь потріскував. І Соня спала в сусідній кімнаті. І за вікном був мороз. І обоє розуміли, що щось змінилося. Не зараз, не цієї хвилини, а поступово, непомітно, як усе справжнє змінюється, без оголошень і без театру. Просто змінилося.
Березень прийшов із сонцем. Різким, іще не теплим, але вже справжнім, весняним. Таким, що сніг починав осідати й блищав опівдні так, що боліло очам. Краснопілля оживало. У Петровича завозили дрова. Ніна виставила на ґанок ящики з розсадою. Сільською дорогою вперше за зиму пройшов трактор із ковшем. Чистили польовик.
У господарстві Громова справи теж ішли. Кури неслися справно: по 8-10 яєць на день. Аліна частину відкладала на продаж. Домовилася з Ніною, та брала для себе й передавала сусідам. Гроші маленькі, але це були перші гроші з ферми за півтора року.
Із сусіднього району мали привезти двох нетелей у квітні. Микола домовився. Вніс завдаток. У сараї рохкали два поросяти, куплені ще наприкінці лютого. Микола був у зав’язці вже понад місяць. Не тому, що дав зарок. Просто так вийшло. День за днем.
І в якийсь момент він зрозумів, що не тягнеться до забуття вечорами. Не тому, що забув про Марину. Ні. Просто жити стало щільніше, чи що. Щільніше й тепліше. Село це бачило. Ніна казала Петровичу. Петрович казав своїй жінці. Та казала далі:
— Ожив Колька. Зовсім інший став. І баба в нього — золото. Сонечка за ним хвостиком ходить.
Того ранку, коли на подвір’я в’їхала чужа машина, Микола був у сараї. Оглядав поросят. Думав, коли випустити їх у загін. Аліна варила на кухні. Соня сиділа біля вікна й малювала. Ніна дала їй альбом і кольорові олівці. І тепер дівчинка малювала з ранку до вечора. Коників, курей, дім із димарем.
Машина в’їхала у відчинені ворота без стуку й без попередження. Аліна побачила її з вікна. Вона впізнала її відразу. За маркою, за кольором, за тим, як вона стояла. Трохи косо, ніби водій звик, що йому всюди можна. Вона опустила ложку. Взяла Соню на руки. Соня здивовано пискнула, не встигла взяти альбом.
Аліна стояла посеред кухні й дивилася у вікно. І обличчя в неї стало біле. Не сіре, не перелякане, а саме біле, як буває, коли щось уже сталося всередині, а зовні ще тримаєшся.
З машини вийшов Денис. Йому було років тридцять. Високий, у добрій куртці, доглянутий. Саме такий тип, який на перший погляд здається пристойною людиною. Приємне обличчя, спокійні рухи. Він оглянув подвір’я з виглядом людини, яка прийшла туди, куди має право прийти.
За ним вийшла жінка. Років шістдесяти, у дорогій шубі, з підібганими губами й поглядом, яким уміють дивитися люди, переконані, що весь світ довкола них улаштований неправильно, і тільки вони знають, як має бути. Тамара Іванівна. Аліна її знала добре.
Микола вийшов із сараю на звук машини, зупинився, подивився на незнайомих людей на подвір’ї, потім на вікно кухні й побачив там Аліну із Сонею на руках. Цього було досить. Він вийшов на середину подвір’я й став, спокійно, без поспіху.
Денис його помітив, усміхнувся, упевнено, трохи поблажливо:
— Господар?
