Вона трохи погладшала. Не стала повною, просто перестала бути болісно худою. Обличчя стало іншим, менш гострим, менш настороженим. Щоки з’явилися. Очі стали іншого кольору, чи що. Або просто погляд став іншим, а очі, коли дивишся інакше, теж здаються іншими.
Волосся. Вона давно його не стригла. Розпустила, і воно встигло відрости нижче плечей. Тепер вона заплітала косу зранку. Не міську, тонку, а нормальну сільську косу. Товсту, темну. І вона так їй пасувала, що Микола кілька разів ловив себе на тому, що задивляється.
Соня це помітила першою. Одного ранку, коли Аліна заплітала косу біля дзеркала в передпокої, Соня підійшла, подивилася знизу вгору й сказала:
— Мамо, ти гарна стала.
Аліна засміялася, неголосно, трохи зніяковіло:
— Ти так думаєш?
— Так, — сказала Соня серйозно. — Раніше ти не така була.
Микола стояв у коридорі з горнятком і робив вигляд, що дивиться у вікно. Перетворення. Він не думав про неї такими словами. Він узагалі не думав про неї окремо. Воно просто відбувалося. Його власне перетворення теж ішло спідволь.
Одного разу Аліна дістала з шафи сорочку. Картату, фланелеву. Його. Випрану, випрасувану. Сказала нейтрально:
— Твоя ж. Знайшла в шафі.
Він надягнув. Чомусь після цього пройшов у кімнату й подивився на себе в дзеркало. Уперше за дуже довгий час. Там відбивався зарослий чоловік із темними колами під очима й немитим волоссям у добрій картатій сорочці. Контраст був смішний і трохи неприємний.
Наступного дня він поїхав у райцентр. Уперше сів за кермо з ясною головою. За півтора року. Руки трохи напружилися, коли сідав. Потім нічого. Відпустило. Дорога була нормальна. У салоні було тихо.
У райцентрі він пішов до перукарні. Першої-ліпшої. Там стригла літня жінка в окулярах, яка ні про що не питала й працювала швидко. Він поголився там само, біля стійки з дзеркалом. Потім зайшов у магазин і купив нормальних продуктів. М’ясо, овочі, добре масло. І не підійшов до полиць зі спиртним. Не тому, що заборонив собі. Просто не взяв.
Повернувся додому під вечір. Аліна подивилася на нього від плити. Подивилася уважно, мовчки. Потім сказала тихо:
— От тепер схожий.
— На кого? — спитав він.
Вона усміхнулася ледь-ледь і відвернулася до плити. Він поставив продукти й пішов переодягатися.
Увечері за вечерею Соня довго дивилася на нього. Потім сказала:
— Дядьку Колю, ти сьогодні інший.
— Який?
Вона подумала серйозно:
— Нормальний.
Микола засміявся.
За кілька тижнів село почало помічати. Сусідка Ніна першою сказала Петровичу:
— Диви, Колька ж ожив!
Петрович зайшов якось на подвір’я у справі — спитати про запчастину — і застав Миколу за ремонтом культиватора. Руки в мастилі, під навісом розкладені деталі, поруч горнятко з чаєм.
— Ти чого це? — спитав Петрович.
— До весни готуюся.
— До весни, — повторив Петрович, потупцяв. — Ну й правильно, давно пора.
Зайшов ще раз наступного тижня, вже просто так, без приводу. Вони з Миколою постояли біля трактора, поговорили про техніку, про врожай минулого року, про те, що в сусідньому районі добрі поросята будуть до квітня.
Розмова була найзвичайніша, про господарство, але Микола раптом упіймав себе на тому, що йому не хочеться, щоб Петрович ішов. Що приємно стало просто говорити з людьми. Петрович, ідучи, сказав:
— Баба в тебе тямуща.
Микола промовчав.
— Я кажу, тямуща. Ніна каже, вона в господарстві тямить.
— Тямить, — погодився Микола.
— Ну й добре, — сказав Петрович і пішов.
Кінець лютого був тихий. Ферма прокидалася поволі, як прокидається все живе після довгого сну. З зусиллям, із хрустом, але неминуче. Кури вже несли яйця, небагато, але несли. Культиватор був полагоджений. У підвалі розкладене насіння.
Микола домовився з чоловіком у сусідньому районі щодо двох молочних корів на квітень. Аліна вела зошит, той самий, із шухляди. Цифри в ньому змінювалися, деякі завдання були закриті, з’явилися нові. Микола тепер дивився в цей зошит без роздратування. Брав іноді, вивчав, додавав своїм почерком поруч із її записами. Вона нічого не казала з цього приводу, просто приймала.
Одного вечора він спитав:
