У квартирі зависла дзвінка тиша. Оксана стояла посеред кухні.
Вона подивилася на порожні стільці. Серце калатало десь у горлі; руки тремтіли. Вона підійшла до мийки, відкрила холодну воду й підставила під струмінь долоні, просто щоб фізично відчути щось, окрім цього емоційного оглушення.
Діма підійшов ззаду, поклав їй руки на плечі, пригорнув до себе. Він мовчав. У таких ситуаціях слова не потрібні.
Він просто дав їй зрозуміти, що він поруч, що вона все зробила правильно.
«Вони не подзвонять, — тихо сказала Оксана. — Мама не пробачить».
«Подзвонять, — спокійно відповів Діма, цілуючи її в маківку. — Коли гроші знадобляться, щоб зібрати племінників до школи, подзвонять як миленькі. Тільки тепер правила гри змінилися. І встановлюватимеш їх ти».
Оксана витерла руки кухонним рушником, подивилася у вікно. Спека на вулиці не спадала, але дихати раптом стало дивовижно легко, ніби вона скинула з плечей важкий запилений рюкзак, який тягала багато років.
Минуло два тижні. На балконі номера на другому поверсі було свіжо. З боку моря дув легкий солоний бриз.
Унизу мерехтіла блакитна вода басейну, довкола якого офіціанти розставляли лежаки на ранок. Оксана сиділа в плетеному кріслі, загорнувшись у білий готельний халат. Перед нею на скляному столику стояла чашка гарячої міцної кави й тарілка з нарізаними фруктами.
Діма був у душі. Шум води долинав із глибини номера. Оксана взяла телефон, щоб подивитися час.
На екрані висіло кілька сповіщень із соціальних мереж. Вона відкрила застосунок. У стрічці майнула фотографія від їхньої спільної з Леною знайомої, яка допомогла Лені зняти дачу в сусідів.
На фото був зафіксований старий перекошений дерев’яний паркан на дачі десь за містом. На тлі паркану стояв дитячий надувний басейн. У підписі значилося: «Сусіди приїхали до кінця літа. Веселуха забезпечена».
А на задньому плані фотографії — розмито, але впізнавано — сиділа Лена в вицвілій майці з розпатланим волоссям. Вона чистила таз картоплі…
