Він замовк, і його обличчя спотворилося від застарілого болю. — Пологи почалися просто там, у траві, мабуть, від жаху. По воду бігав.
Я прийняв це дитя своїми грубими тремтячими руками, а вона міцно трималася за мене, долаючи біль. — Не віддавай, тільки не тим, хто приїде, благаю! Вона сунула мені папірець і затихла.
Вона пішла в мене на руках, розумієте? Я був ніби в маренні, нічого не тямив. Герасим судомно видихнув, і по його щоці скотилася самотня сльоза.
— Повернувся до хати, викликав допомогу, але першими приїхали люди в костюмах. Я встиг сховати немовля в сараї, в сіні, а сам стояв перед ними й тремтів. Вони допитували мене, нишпорили по кутках, погрожуючи жорстокою розправою, якщо хоч слово поліції бовкну.
Наказали брехати, що нікого живим не бачив. Коли вони поїхали, я зрозумів, що якщо залишу дитину собі, то вони повернуться і по нас. Я дочекався, поки все вщухне, і відвіз згорток до дверей місцевого дитбудинку.
Відтоді я ніби жив у могилі. Страх зжер мене зсередини, перетворив на тінь. Кожен шерех за парканом — і я вже тремчу.
Усе життя пішло шкереберть. Ілля Данилович мовчки стиснув руку фермера. У цьому жесті були і прощення, і повага до людини, яка, попри паралізуючий жах, виконала останнє прохання Єлизавети й зберегла дівчинці життя.
Коли фермер одужав, він продав усю свою худобу й переїхав до затишного будиночка в передмісті. Там дідусь забезпечив йому спокій і захист до кінця його днів. Клавдія чекала суду під вартою, адже докази її вини були незаперечними.
На урочистому прийомі в управлінні порту Ілля Данилович офіційно ввів мене до ради управління як свою онуку й спадкоємицю. Звісно, я ще нічого не знала, але з таким наставником бажання навчитися всього міцніло день у день. Ми почали жорстке очищення правління, прибираючи людей Клавдії.
На їхнє місце прийшли ті, хто був цього гідний. Я більше не була колишньою, я стала сильнішою й щасливішою. Нарешті я знайшла справжню родину.
