Раз. Раз.
Промінь зупинився на трубі.
На ній висіла ганчірка.
Не та, що була вночі.
Нова. Чистіша. Намотана на місце, де з’єднання підтікає.
Олександр простягнув руку.
— Не чіпайте, — сказав слідчий.
Він дістав із кишені рукавички, натягнув їх і сам обережно зняв ганчірку.
Під нею — ізоляційна стрічка.
Свіжа.
Чорна.
Слідчий підчепив край кінчиком ручки.
Стрічка відлипла.
Під нею — папір.
Скручений. Щільно.
Слідчий витяг його.
Розгорнув.
Аркуш був мокрий по краях. Але текст читався.
Почерк Марії.
Крупніший, ніж у записці на столі.
«Сашо.
Якщо ти це читаєш, значить, я не встигла.
Він змусив мене підписати. Сказав, що інакше відключать усе одразу. Я написала «відмова», але він забрав аркуші. Я сховала копії внизу.
Якщо їх не буде — дивися на трубу. Я сховала ще.
Бондаренко не один. У нього люди з контори. Вони приходили одразу після твоїх дзвінків. Я зрозуміла, що хтось знає, коли ти дзвониш.
Микиту сховала на пару годин, поки сама піду розбиратися. Я намагалася дійти до поліції. Не повернулася.
Я не поїхала. Я…»..
