Він підняв голову. Ліхтарик здригнувся.
У підвалі стало тихіше. Навіть краплі перестали чутися.
Олександр підвівся. Взяв чорну папку. Синю залишив на сходинці.
Піднявся на одну сходинку. Потім на другу.
На кухні хтось рухав стілець.
Він зупинився біля дверей.
Крізь щілину в одвірку пройшло тонке світло ліхтаря.
Чужого.
Голос пошепки:
— Тут. Він повернеться. Я бачив світло.
Інший голос, нижчий:
— Швидко.
Олександр відступив на крок униз. Пальці стиснули край папки.
Згори грюкнули дверцята шафи. Посуд дзенькнув.
— Де документи?
— На столі були.
— Дивись уважніше.
Олександр опустився на сходинку і вимкнув ліхтарик.
Темрява повернулася.
Він навпомацки знайшов лом, залишений біля стіни.
Метал ліг у долоню.
Згори кроки підійшли до дверей підвалу.
Ручка смикнулася.
— Замкнено.
— Ламай.
Олександр підвів погляд у темряву, туди, де за дверима стояли двоє.
Чорна папка вперлася в коліно.
Він зробив вдих.
І переставив ногу на наступну сходинку вгору.
— …Дитину знайдено в підвальному приміщенні. Проживання небезпечне.
Секретарка відклала ручку. Папір ліг на край столу. Суддя подивилася поверх окулярів.
— Савельєв, продовжуйте.
Олександр стояв, тримаючи синю папку. Чорна лежала всередині, під документами. Гумка натяглася до білих ниток.
— У будинку були сторонні. Я повернувся в понеділок увечері. Знайшов сина в підвалі. Замок був не наш.
— Чому ви не викликали поліцію одразу? — повторила суддя.
— Бо спершу я викликав швидку. Зв’язок у будинку був тільки біля вікна, однією смужкою. Телефон майже сів. Пріоритет — життя дитини. Заяву до поліції я подав у ніч на вівторок. Номер у мене є.
Жінка зі служби у справах дітей перегорнула акт.
— Це ваші слова. Підтверджень немає…
