— Я знаю, що ви підсипали в мій сік. Знаю, що Олег був у курсі. Знаю, що ви разом це спланували.
Свекруха зблідла.
— Це неправда.
— Правда. Я чула вашу розмову вчора вночі. «Все готово. Завтра. На вечері. Іншого виходу немає». Пам’ятаєте?
Тамара Миколаївна мовчала. Губи у неї тремтіли.
— Ви хотіли мене зганьбити перед моїми батьками, — продовжувала Марина. — Принизити. Розтоптати. Щоб я більше ніколи не показувалася тут. Щоб Олег розлучився зі мною і повернувся до матусі.
— Ти…
— Не перебивайте. Я ще не закінчила. — Марина зробила глибокий вдих. — З сьогоднішнього дня між нами все скінчено. Я не буду з вами спілкуватися. Ні дзвінків, ні зустрічей, нічого. Ви для мене більше не існуєте.
— Ти не посмієш. Олег не дозволить.
— Олег зараз сидить у туалеті завдяки вашому проносному. Думаю, у нього буде час подумати про свій вибір.
З-за дверей донісся черговий стогін. Тамара Миколаївна смикнулася до сина.
— Олежику…
— Мам, не зараз, — простогнав той.
Марина розвернулася і пішла до вітальні. За спиною чулися голосіння свекрухи, але вона не оберталася. Досить. Восьми років достатньо. Вона не терпіла. Ніколи не була терпілою і не збиралася нею ставати.
У вітальні гості пили чай і їли торт. Розмови велися приглушені, всі розуміли, що щось сталося, але не знали, що саме.
— Мариночко, як там Олег? — запитала мама.
— Йому недобре. Шлунок розладнався.
— Бідний. Може, ліки якісь дати?
— Саме минеться.
Марина сіла за стіл і взяла шматок торта. Він був смачним, шоколадним, з кремовими трояндочками. Мамин фірмовий рецепт.
— Ти як? — тихо запитав батько, нахилившись до неї.
— Нормально, тату.
— Точно? — Марина подивилася йому в очі.
— Точно. Навіть добре.
Батько кивнув. Він зрозумів. По-своєму, по-батьківськи.
— Якщо що, ми з матір’ю поруч.
— Знаю, тату. Дякую.
Олег з’явився через півгодини. Блідий, змарнілий, з мокрим волоссям — мабуть, умився. За ним дріботіла Тамара Миколаївна, підтримуючи під лікоть.
— Олежику, може, приляжеш? — метушилася вона.
— Не треба, мам. Я в порядку.
Він сів за стіл, уникаючи дивитися на Марину. Взяв склянку з водою, зробив ковток.
— Як ти, зятю? — співчутливо запитала мама. — Краще?
— Так, дякую. Вибачте, що зіпсував свято.
— Нічого не зіпсував. Буває. Зі здоров’ям не жартують.
Тамара Миколаївна сіла на своє місце. Обличчя у неї було кам’яним. Свято продовжилося, але атмосфера змінилася. Щось витало в повітрі. Напруга. Недомовленість. Гості це відчували і намагалися скоріше розійтися.
До шостої вечора всі розійшлися. Залишилися тільки сім’я: батьки, Марина, Олег і Тамара Миколаївна.
— Допоможеш прибрати зі столу? — запитала мама Марину.
— Звичайно.
Вони пішли на кухню. За ними потягнулася Тамара Миколаївна, але мама зупинила її.
— Ви відпочивайте. Ми з Мариною впораємося.
— Але я хочу допомогти.
— Не потрібно. Ви гості. — Голос мами був холодним. Мабуть, вона теж щось відчула.
На кухні Марина мовчки мила посуд. Мама складала залишки їжі в контейнери.
— Мариночко! — нарешті сказала вона. — Що сталося?
— Нічого особливого, мам.
— Не бреши матері. Я бачу, щось трапилося. Ти сама не своя.
Марина зітхнула. Брехати не хотілося, але й правду говорити було важко.
— Мам, я… Я, здається, прийняла рішення.
— Яке рішення?
— Я не буду більше спілкуватися з Тамарою Миколаївною. Взагалі.
Мама завмерла з контейнером у руках.
— Що вона зробила?
— Мам, я не хочу про це. Не сьогодні. Будь ласка. Потім розповім, обіцяю.
Мама довго дивилася на неї, потім кивнула.
— Добре. Але знай: я на твоєму боці. Що б не сталося.
— Знаю, мам. Дякую.
Вони закінчили прибирання в мовчанні. Коли повернулися до вітальні, там панувала тиша. Батько сидів у кріслі і читав газету. Олег — на дивані, уткнувшись у телефон. Тамара Миколаївна — навпроти, з прямою спиною і стиснутими губами.
— Нам час, — оголосила Марина. — Завтра рано вставати.
— Уже? — засмутилася мама. — Може, переночуєте?
— Ні, мам. Мені потрібно повернутися до столиці.
Олег підняв голову.
— Я думав, ми завтра поїдемо.
— Ти можеш залишитися. Я поїду сьогодні.
— Одна?
— Так.
Запанувала тиша. Всі відчули: за цими простими словами ховається щось більше.
— Мариночко, ти впевнена? — обережно запитав батько.
— Впевнена, тату.
Тамара Миколаївна відкрила рота, щоб щось сказати, але Марина її випередила.
— Всього доброго, Тамаро Миколаївно. Не проводжайте.
Вона розвернулася і вийшла з кімнати. За спиною чулися голоси. Мама, батько, Олег. Але вона не оберталася.
Марина зібрала речі за п’ять хвилин. Валіза була невелика, вона ж приїхала всього на кілька днів. У дверях її зустрів батько.
— Доню, може, все-таки розповіси?
— Потім, тату, обіцяю.
— Ти… ти розлучаєшся?
Марина помовчала.
— Не знаю поки. Але дещо змінилося. Назавжди.
Батько обійняв її. Міцно, по-батьківськи.
— Що б ти не вирішила, ми з мамою підтримаємо. Пам’ятай це.
— Пам’ятаю, татусю. Дякую.
Вона сіла в машину і завела мотор. У дзеркалі заднього виду бачила, як батьки стоять на ґанку і махають руками. Марина помахала у відповідь і виїхала з двору.
Дорога до столиці зайняла три години. Весь цей час вона думала. Про вісім років шлюбу. Про надії, які не збулися. Про кохання, яке перетворилося на звичку. Про людину, яка зрадила її заради матусі. Вона не плакала. Сліз не було. Тільки втома і дивне полегшення. Ніби з плечей звалився тягар, який вона несла занадто довго.
Близько десятої вечора вона була вдома. Порожня квартира зустріла її тишею. Марина розібрала валізу, прийняла душ, лягла в ліжко. Але заснути не могла. Телефон завібрував. Повідомлення від Олега: «Нам треба поговорити».
Марина довго дивилася на екран. Потім написала відповідь: «Завтра. Не сьогодні». І вимкнула телефон.
Вночі їй снився дивний сон. Вона стояла на краю прірви і дивилася вниз. Там, у безодні, клубочився туман. Позаду хтось кликав її на ім’я, але вона не оберталася. А потім вона стрибнула. Не вниз — вперед. І виявилося, що вміє літати.
Вона прокинулася на світанку. За вікном починався новий день. Новий день нового життя.
Олег приїхав близько полудня. Марина вже чекала на нього. Зібрана, спокійна, готова до розмови.
— Привіт, — сказав він, входячи до квартири.
— Привіт.
Вони сіли у вітальні. Один навпроти одного, як чужі люди.
— Марино, я…
Коментування закрито.