Марина зупинилася. Подивилася на нього.
— Ми? Це ти, я і твоя мама. Вас двоє. Я одна. Мені набридло бути зайвою в цьому трикутнику.
— Ти не зайва.
— Олеже, досить. Кожне твоє слово — порожній звук. Ти говориш одне, робиш інше. Я більше не вірю тобі.
Вона застебнула валізу і одягла куртку.
— Зачекай хоча б до ранку, — попросив він. — Ніч на дворі.
— Нічого. Доїду.
— Марино…
— Що? — Він мовчав. Дивився на неї з якимось дитячим відчаєм. — Я не хочу тебе втрачати.
— Тоді не треба було зраджувати.
Вона відкрила двері і вийшла не озираючись.
Дорога до Дніпра зайняла чотири години. Вночі траса була майже порожньою, тільки рідкісні фури проносилися повз, обдаючи машину віялом бризок. Марина вела і думала. Вісім років. Вісім років вона будувала цей шлюб. Працювала над стосунками. Терпіла, прощала, сподівалася. І ось все завалилося. В один момент. Ні, не в один. Це накопичувалося роками. Просто зараз чаша переповнилася.
Вона не плакала. Дивно, але сліз не було. Тільки порожнеча. І дивне полегшення, як тоді, місяць тому.
Батьки не здивувалися її приїзду. Відкрили двері, обняли, провели в дім. Ні запитань, ні докорів.
— Лягай спати, доню, — сказала мама. — Ранок вечора мудріший.
— Дякую, мам.
— Ми поруч. Завжди.
Марина лягла у своїй старій кімнаті, на своєму старому ліжку. Тут нічого не змінилося з її дитинства. Ті ж шпалери в квіточку, ті ж фіранки, той же плюшевий ведмедик на полиці. Вона закрила очі і миттєво провалилася в сон.
Вранці була довга розмова за сніданком. Марина розповіла все. З самого початку. Про ювілей, про сік, про склянки. Про місяць спроб і про вчорашній вечір. Мама слухала мовчки, іноді хитаючи головою. Батько хмурився і стискав кулаки.
— Ось сволота, — не витримав він, коли Марина закінчила. — Обидві сволоти. І мамаша, і синок.
— Степане, не лайся, — смикнула мама.
— А як тут не лаятися? Вісім років знущалися з нашої дівчинки.
— Тату, я сама винна, — сказала Марина. — Треба було раніше піти.
— Ти не винна. Ти кохала, хотіла сім’ю. Це нормально.
— Нормально — це коли тебе кохають у відповідь. А мене терпіли. В кращому випадку.
Мама взяла її за руку.
— Мариночко, що ти збираєшся робити?
— Не знаю поки. Напевно, подам на розлучення.
— Ти впевнена?
— Так. Немає сенсу тягнути. Олег не зміниться. Він завжди вибиратиме матір.
— А якщо він… одумається? — Марина похитала головою. — Він одумувався вже сто разів. І кожного разу повертався до мами. Це замкнуте коло.
Батько встав з-за столу.
— Доню, що б ти не вирішила, ми підтримаємо. Хочеш, живи тут скільки потрібно. Хочеш, допоможемо з квартирою в столиці. Головне, щоб ти була щаслива.
— Дякую, татусю.
— І якщо цей… — він стримався, — якщо Олег надумає сюди приїхати і качати права, я з ним поговорю. По-чоловічому.
— Тату, не треба.
— Треба. Давно треба було.
Марина посміхнулася. Вперше за довгий час щиро.
— Я вас люблю. Обох.
— І ми тебе, доню. Завжди.
Олег зателефонував через три дні. Марина довго дивилася на екран, потім все-таки відповіла.
— Алло.
— Марино, як ти?
— Нормально.
— Ти у батьків?
— Так.
— Можемо поговорити?
Коментування закрито.