Ігор дістав телефон, хотів набрати її номер. Але зупинився. Що він скаже? Пробач? Занадто пізно для вибачень. Повернись? Вона не повернеться, і він це знав. Він опустив телефон, подивився у вікно. За склом пропливали поля, переліски, рідкісні будинки. Звичайний осінній день. Для всіх інших — звичайний. А для нього — день, коли він втратив більше, ніж думав.
Через тиждень Ігор отримав повістку до суду. Прийшов, мовчки вислухав формальності. Ольга сиділа на іншому боці залу, поруч з адвокатом. Вона навіть не дивилася в його бік. Суддя ставив запитання, вони відповідали. Все швидко, сухо, по суті.
— Чи є у сторін взаємні претензії? — запитала суддя.
— Ні, — відповіла Ольга.
— Ні, — луною відгукнувся Ігор.
— Добре. Враховуючи відсутність спільних дітей та майнових спорів, а також обопільну згоду на розірвання шлюбу, суд приймає рішення задовольнити позовну заяву. Шлюб між Морозовим Ігорем Валентиновичем та Черновою Ольгою Сергіївною вважається розірваним з сьогоднішнього дня.
Стук молотка. Все скінчено.
Ольга встала, зібрала документи, обмінялася кількома словами з адвокатом і попрямувала до виходу. Ігор хотів гукнути її, але не наважився. Просто дивився, як вона виходить із залу: пряма спина, впевнена хода.
Він залишився сидіти ще кілька хвилин після того, як зал спорожнів. Потім теж встав, вийшов на вулицю. Йшов до машини і думав про те, що повернеться зараз у порожню квартиру. Знову буде їсти напівфабрикати з мікрохвильовки, спати в брудній постелі, натикатися поглядом на порожні полиці, де раніше стояли Ольжині книги.
А вона повернеться у свій дім. Затопить пічку, заварить чай, сяде на ґанку з книгою. Або покличе подругу в гості. Або просто буде сидіти в тиші і радіти тому, що нарешті вільна.
Ігор сів у машину, подивився на своє відображення в дзеркалі. Втомлене обличчя, тіні під очима, гірка складка біля рота. Коли він встиг так постаріти? Він завів мотор і поїхав додому.
Дорогою думав про те, що життя — дивна штука. Думаєш, що контролюєш його, що все йде за твоїм планом. А потім виявляється, що ти просто йшов по краю прірви і не помічав цього. Поки не впав.
Квартира зустріла його тією ж мертвою тишею. Ігор кинув ключі на тумбочку, пройшов у вітальню, опустився в своє шкіряне крісло. Те саме, яке купив після підвищення, гордий і самовдоволений. Зараз воно здавалося просто кріслом. Дорогим, але безглуздим…
Коментування закрито.