— Олю, це я. Не клади слухавку, прошу.
Ольга помовчала.
— Слухаю.
— Я хочу вибачитися. Я погарячкувала, наговорила зайвого. Давай зустрінемося, поговоримо спокійно. Без Кирила, просто ми з тобою.
— Навіщо?
— Щоб помиритися. Щоб налагодити стосунки. Я не хочу, щоб ми були ворогами.
Ольга подумала. З одного боку, зустрічатися не хотілося. З іншого — може, справді варто поговорити, пояснити раз і назавжди, що кордони порушувати не можна.
— Добре, де?
— Давай у кафе на Соборній, знаєш, де ми з Кирилом ювілей відзначали. О шостій вечора тобі зручно?
— Зручно.
— Чудово, я чекаю. Дякую, Олю.
Ольга поклала слухавку. Марина, що сиділа за сусіднім столом, подивилася з цікавістю.
— Свекруха дзвонила?
— Так.
— Щось трапилося?
— Ні, просто зустрітися хоче.
Марина хмикнула:
— Обережніше. Свекрухи рідко просто так зустрітися хочуть. Зазвичай це щось означає.
Ольга кивнула. Марина мала рацію. Людмила Федорівна не з тих, хто просто вибачається і мириться. У неї завжди є план.
Увечері Ольга приїхала в кафе. Знайшла столик біля вікна, замовила чай. Людмила Федорівна прийшла через десять хвилин — у світлому плащі, із зачіскою, зі свіжим манікюром. Виглядала при параді.
— Олю, мила! — Вона обняла Ольгу, цмокнула в щоку. — Як я рада, що ти прийшла.
Сіла навпроти, зняла плащ, замовила каву. Посміхалася, але очі залишалися холодними, розважливими.
— Ну що, давай начистоту. — Свекруха присунулася ближче, знизила голос. — Я знаю, що ти вагітна.
Ольга застигла, серце впало.
— Звідки?
— Кирило вчора проговорився. Сказав, що ти вранці у ванній сидиш, бліда, тебе нудить. Я відразу зрозуміла. Я ж мати, я ці ознаки знаю.
Ольга мовчала. Людмила Федорівна відкинулася на спинку стільця, самовдоволено посміхнулася.
— І тепер мені все зрозуміло. Ти гроші збираєш на дитину, правильно? Так, молодець, розумна дівчинка. Ось що я тобі скажу: одній тобі не впоратися. Дитина — це велика відповідальність. Потрібна допомога, потрібна бабуся поруч.
Ольга дивилася на неї, не вірячи почутому. Людмила Федорівна продовжила:
— Я готова допомагати: сидіти з онуком, гуляти, годувати. Але для цього мені потрібен доступ до вашої квартири. Поверни мені ключі.
— Ні.
— Олю, не будь такою впертою, я ж добра хочу.
— Ви хочете контролю, а я не дам.
Обличчя свекрухи потемніло.
— Ти пошкодуєш. Без моєї допомоги тобі буде важко, дуже важко.
— Впораюся.
— Побачимо. — Людмила Федорівна встала, накинула плащ. — Я запропонувала мир, ти відмовилася. Далі буде по-іншому.
Вона пішла, не попрощавшись. Ольга залишилася сидіти, допиваючи остиглий чай. Руки тремтіли. Свекруха оголосила війну. Відкрито, без прикриття.
Увечері вдома Ольга лягла на диван, накрилася пледом. Живіт знову тягнуло, не сильно, але неприємно. Вона лежала, заплющивши очі, і думала. Що далі? Кирило повернеться чи ні? Свекруха щось затіває, це точно. Але що?
Телефон задзвонив. Кирило. Ольга взяла слухавку.
— Алло?
— Мати сказала, ви зустрічалися. Сказала, ти їй нагрубила.
— Я не грубила.
— Вона плакала, коли повернулася. Каже, ти її онуком шантажуєш.
Ольга сіла, не вірячи почутому.
— Що?
— Мати каже, ти сказала, що не даси їй бачитися з онуком, якщо вона не залишить нас у спокої.
— Це брехня, я такого не говорила.
— Чому вона тоді так засмучена?
— Кириле, твоя мати бреше. Вона сама сказала, що хоче контролювати наше життя, хоче ключі назад. Я відмовила, і тепер вона мститься.
Тиша. Потім Кирило глухо:
— Не знаю, кому вірити.
— Не віриш мені?
— Не знаю. Ти останнім часом сама не своя. Секрети, потайливість, гроші ховаєш… Як мені знати, що ти правду кажеш?
Коментування закрито.