Пізніше, коли чай уже вистиг, Ярина раптом сказала:
— Назаре, ви серйозно про своє бюро?
Він підвів очі.
— Так.
— Не як емоційна фраза батькові?
— Ні. Я давно думав. Просто весь час відкладав.
— Тоді в мене є контакт. Одна людина шукає архітектора для реконструкції старої торговельної будівлі. Це не подарунок і не «по знайомству». Там буде вибір із кількох пропозицій. Чесний конкурс. Але вам можуть дати можливість показати концепцію.
Назар перевів погляд на мене.
— Це від тебе?
— Ні, — сказала я. — Це Ярина. І конкурс, як вона сказала, чесний.
— Я не хочу починати з чужих протекцій.
— Знайомство — не перемога, — зауважила Ярина. — Перемагають ідеєю. Або не перемагають. Вас просто пустять у кімнату, де можна говорити.
Назар задумався. Не довго, але чесно. Я бачила, як усередині нього сперечаються дві речі: бажання зробити все самому і розуміння, що іноді самостійність не означає відмову від будь-яких дверей. Важливо, що ти робиш, коли двері відчинилися.
— Добре, — сказав він. — Я готовий спробувати.
Ярина кивнула, ніби саме цієї відповіді й чекала.
— Тоді завтра надішлю контакти.
Наступного ранку зателефонувала Лідія Романівна. Я побачила її ім’я на екрані й кілька секунд просто дивилася. Після вчорашньої розмови я чекала чого завгодно: холодної образи, звинувачень, спроби згладити, прохання «зрозуміти складну ситуацію». Але голос у неї виявився не таким, яким я його знала. Ні світським, ні материнськи лагідним, ні контролюючим. Просто тихим. Втомленим.
— Оксано, Степан розповів мені про вчорашню розмову.
Я мовчала.
— Я хотіла б зустрітися. Без нього. І без Назара. Не для того, щоб виправдовуватися.
— А для чого?
Вона видихнула.
— Щоб хоча б раз поговорити без декорацій.
Ця фраза вирішила все.
Ми зустрілися в маленькому кафе біля зупинки. Не в ресторані, не в місці з м’якими кріслами й дорогим посудом, а в простому приміщенні з вітриною, де лежали пиріжки, і кількома столиками біля вікна. Лідія Романівна вже сиділа там, але вперше не виглядала господинею простору. Волосся було зібране недбало, пальто застібнуте нерівно, руки обхоплювали паперовий стакан із кавою. Вона постаріла за ніч не зовні навіть, а якось зсередини. Зникла натягнута гладкість.
Я сіла навпроти.
— Дякую, що прийшли, — сказала вона.
Я не відповіла ввічливою фразою. Просто кивнула.
Лідія Романівна дивилася на стіл, потім підвела очі.
— Я знала про борги. Знала, що все гірше, ніж Степан показує. Знала про новий позов. Але я не знала, що він пішов до вас напряму й просив приховати розмову від Назара.
— Не знали?
— Ні.
Вона сказала це твердо, без звичної м’якості. Я повірила не відразу, але відзначила: зараз вона не намагається зробити голос красивішим. Не намагається сподобатися. Це вже було новим.
— Я не знімаю з себе провини, — продовжила вона. — Просто моя провина в іншому. Я шість років допомагала тримати фасад. Будинок, вечері, фотографії, розмови про проєкти. Я сама брала в цьому участь. Не тому, що вірила, ніби ми багаті. А тому, що боялася: якщо все назвати вголос, то впаде не лише картинка, а й ми.
Вона зробила ковток кави, скривилася — напій, мабуть, був уже холодний.
— Назар усе бачив, — тихо сказала вона. — Діти взагалі бачать більше, ніж ми думаємо. Навіть дорослі діти. Він не питав, а я вдавала, що мовчання — це захист. Насправді це було боягузтво.
Я дивилася на неї й уперше не могла покласти її на одну полицю зі Степаном Григоровичем. Вони обоє жили в одній декорації, але, здається, з різних причин. Він намагався знову стати тим, ким був. Вона боялася визнати, що того світу вже немає.
— Чому ви перевіряли мене на обіді? — спитала я.
Лідія Романівна заплющила очі на секунду.
— Бо він попросив. І тому, що я погодилася. Це чесна відповідь. Він сказав, що треба зрозуміти, яка у вас сім’я, чи є стійкість. Я розуміла, що за цим стоїть. Але все одно пішла. Мені соромно.
Я нічого не сказала. Сором — річ, яку не можна полегшувати чужим швидким «нічого страшного». Іноді людині треба посидіти з ним поруч і не тікати.
— Оксано, — сказала вона. — Я не прошу вас вважати нас добрими. І не прошу забути. Я просто хочу, щоб ви знали: вчора щось закінчилося. Може, запізно. Але закінчилося. Якщо ви з Назаром захочете колись будувати з нами нормальні стосунки, я спробую бути в них справжньою. Без каміна й готової усмішки.
За вікном ішли люди. Хтось ніс пакет із продуктами, хтось поспішав під дрібним дощем, хтось розмовляв телефоном, не помічаючи ні нас, ні нашої маленької сімейної розв’язки за столиком біля вікна. Світ не зупиняється, коли в людей руйнуються фасади. Це, мабуть, навіть добре.
— Я не ваш ворог, Лідіє Романівно, — сказала я. — І ніколи ним не була. Мені треба було зрозуміти, хто переді мною. Не картинка, а людина.
Вона кивнула. Очі в неї блищали, але вона не плакала.
— Тепер зрозуміли?
— Почала.
Це була найчесніша відповідь, яку я могла дати.
Перед відходом вона раптом спитала:
— Ваша мама погодиться зустрітися зі мною? Колись. Не зараз, якщо рано.
Я подумала про маму: про її кухню, старий чайник, рівну спину, уміння мовчати так, що людина поруч починає чути сама себе.
— Це вирішить вона, — сказала я. — Але я передам.
Лідія Романівна не стала наполягати. Просто кивнула. І це теж було добрим знаком. Уперше вона не намагалася керувати сценою до кінця…
