Ледь помітно, майже непомітно. Надія не сіпнулася. Продовжувала вести машину.
Серце калатало. Квартира зустріла їх тишею. Надія відчинила двері, пропустила Артема вперед.
Він стояв у передпокої, озираючись. Нюхав повітря, як звірятко. «Це твоя кімната». Надія відчинила двері праворуч.
Кімната була маленька. Раніше це була комірчина, але Надія за три місяці перетворила її на дитячу. Поставила вузьке ліжко, стіл біля вікна, невелику шафу.
Стіни пофарбувала у світло-блакитний. Просто, але чисто. Артем увійшов обережно.
Торкався стін пальцями. Підійшов до ліжка, зазирнув під нього. Потім заліз під ліжко.
Згорнувся там клубочком. Надія постояла у дверях, зітхнула. Пішла на кухню, розігріла суп.
Принесла тарілку, поставила на підлогу біля ліжка. Пішла, зачинивши двері. За годину повернулася.
Тарілка була порожня. Артем спав під ліжком, згорнувшись калачиком. Надія взяла ковдру з шафи.
Просунула її під край ліжка, накрила хлопчика обережно. «На добраніч, Артеме», — прошепотіла вона. Артем сіпнувся уві сні, видав якийсь звук.
Але не прокинувся. Надія вимкнула світло й зачинила двері. Сіла на кухні, поклала голову на руки.
Що вона наробила? Чи впорається? За стіною почувся тихий скрип. Артем ворушився під ліжком. Надія витерла сльози й пішла спати.
Так почалося їхнє справжнє життя разом. Перші дні Надія ставила тарілку на підлогу біля ліжка вранці й увечері, а за годину забирала порожню.
До кінця першого тижня Артем усе ще майже не виходив із кімнати. Травень змінювався червнем.
Весна перетікала в літо. У дворі цвів бузок, діти вже бігали в майках. Вона присіла навпочіпки, зазирнула в темряву під ліжком.
Хлопчик лежав там, згорнувшись клубком. Очі розплющені, дивиться в стіну. «Артеме, суп охолоне», — сказала Надія тихо, ставлячи тарілку.
Жодної відповіді, навіть гарчання. Однієї з перших ночей Надія прокинулася від тихого скрипу. Лежала нерухомо, прислухаючись.
Скрип повторився, дошка в коридорі. Потім кроки на кухню. Вона встала, босоніж пройшла до кухонних дверей.
Завмерла на порозі. Артем сидів на підлозі біля холодильника. Їв руками залишки вчорашньої печені просто з каструлі.
Жував жадібно, поспіхом, ніби боявся, що відберуть. Надія не вмикала світла. Стояла в дверному отворі, ледь дихаючи.
«Смачного!» — промовила вона неголосно. Артем завмер. Повернув голову.
Подивився на неї в темряві. Не загарчав. Просто дивився.
Надія відступила в коридор, повернулася до своєї кімнати. Лягла, натягнула ковдру. Чула, як він доїв, поставив каструлю, повернувся до своєї кімнати.
Скрип ліжка. Вона усміхнулася в темряві. Прогрес.
За два тижні, у середині червня, Надія зважилася на перший вихід. Сонце світило яскраво, у дворі гралися діти. «Артеме, ходімо надвір», — запропонувала вона обережно, стоячи біля дверей його кімнати.
«Погуляємо трохи». Артем виліз з-під ліжка. Дивився на неї насторожено.
Надія простягнула руку, він не взяв, але пішов слідом. У під’їзді він схопився за край її рукава. Тримався, як за рятівне коло.
Двері на вулицю відчинилися, вдарили звуки. Сміх, крики, стукіт м’яча об асфальт. У дворі чоловік десять дітей грали у футбол.
Артем ступив назад. Зіниці розширилися. Дихання пришвидшилося.
«Усе добре», — прошепотіла Надія. «Я поруч». Хлопчик років десяти помітив їх.
Зупинився, витріщився. Потім засміявся, показуючи пальцем. «Дивіться, який дивний!» — крикнув він товаришам.
«У тьоті Наді новий син, а він як привид». Діти обернулися. Хтось захихотів.
Артем загарчав. Низько, гортанно. Рвонув уперед так різко, що Надія не встигла зреагувати.
Він кинувся на хлопчика, збив його з ніг, уп’явся зубами в руку. Хлопчик заверещав. «Артеме, ні!» Надія схопила його за плечі, відтягла.
Кров на губах у Артема. На руці в хлопчика глибокий укус. Дитина плакала, тримаючись за руку.
З усіх боків збіглися батьки. Жінка років 35, мати покусаного хлопчика, підлетіла до Надії зі спотвореним обличчям. «Що це за звір?» — кричала вона, показуючи на Артема.
«Ви бачили, що він зробив?» «Оксано, послухайте, я поясню», — почала Надія, притискаючи Артема до себе. «Поясните?» — Оксана схопила свого сина, притисла до себе.
«Він мою дитину покусав. Це тварина. Дзвоніть у поліцію».
Артем тремтів усім тілом, ховався за Надією. Гарчав тихо, дивлячись на натовп сусідів, що зібрався. Підійшов сусід Павло, чоловік років 50, з пивним животом і червоним обличчям.
«Надіє Василівно, навіщо вам це вовченя?» — промовив він, хитаючи головою. «Воно ж небезпечне. Подивіться, що робить».
«Він не винен», — Надія говорила тихо, але твердо. «У нього травма, йому потрібен час». «Час? Поки він когось не вб’є?» — заверещала Оксана.
«Треба дзвонити в опіку», — сказав хтось із натовпу. «Це загроза для наших дітей». Надія розвернулася, повела Артема в під’їзд.
Двері грюкнули за ними. Ззовні чулися голоси, обурені, злі. У квартирі Артем заліз під ліжко…
