— запитала Валентина, розливаючи борщ по тарілках.
— Нормально, — коротко відповів Геннадій, взяв ложку, але їсти не став, продовжував сидіти, втупившись у тарілку.
— Щось сталося на роботі?
— Ні, все нормально.
Валентина сіла навпроти, присунула тарілку до себе, але апетиту не було. Вона спостерігала за чоловіком, і тривога, яка тліла в грудях весь день, розгоралася сильніше. Геннадій був блідий, на лобі виступила піт, хоча на кухні було не спекотно. Руки його злегка тремтіли, коли він нарешті підніс ложку до рота. Вони їли мовчки. Зазвичай Валентина не любила тишу за столом, намагалася розговорити чоловіка, розповідала новини, які почула від сусідок або по телевізору. Але сьогодні мовчала, і ця тиша тиснула, як перед грозою.
— Валю, — нарешті заговорив Геннадій, відсуваючи недоїдену тарілку. Він відкашлявся, потер перенісся. — У мене до тебе розмова є.
Серце Валентини гупнуло вниз. Ось воно. Вона стиснула ложку так сильно, що побіліли кісточки пальців.
— Слухаю, — вичавила вона.
Геннадій помовчав, підбираючи слова. Потім подивився їй в очі, і в його погляді вона побачила щось дивне: суміш провини, роздратування і якоїсь гарячкової рішучості.
— Мені потрібні ключі від твого сейфа, — сказав він нарешті.
Валентина завмерла. Слова сліпої старенької прозвучали в голові так чітко, ніби вона стояла поруч і шепотіла на вухо: «Не давай! Скажи, що загубила».
— Навіщо? — запитала вона тихо.
— У мене документи важливі, хочу покласти туди. У столі безлад, можу загубити, а в сейфі надійніше.
— Які документи?
Геннадій скривився, в голосі з’явилися різкі нотки.
— Та яка різниця? Просто документи, робочі. Дай ключі, покладу і все.
— Але там мої гроші лежать, — Валентина обережно поставила ложку на стіл, склала руки на колінах, щоб чоловік не помітив, як вони тремтять. — Документи можна і в іншому місці зберігати.
— Валентино, не влаштовуй проблему на порожньому місці! — Геннадій підвищив голос, стукнув долонею по столу, і вона здригнулася. — Я не збираюся твої гроші чіпати, мені просто потрібно документи покласти. Де ключі?
Вона дивилася на нього, на це знайоме обличчя, з яким прожила 30 років, і раптом відчула, що дивиться на чужу людину. В його очах була якась гарячкова наполегливість, губи стиснулися в тонку лінію, на вилицях грали жовна.
— Я їх загубила, — сказала Валентина, і голос її прозвучав напрочуд твердо.
— Що?
— Ключі. Я їх загубила.
Геннадій схопився з-за столу так різко, що стілець перекинувся назад з гуркотом. Валентина відсахнулася, притиснувшись спиною до спинки свого стільця.
— Як це загубила? — Він ступив до неї, нависаючи зверху. — Коли загубила?
— Не знаю, сьогодні десь. Помітила тільки ввечері, шукала, не знайшла.
— Брешеш.
— Не брешу, — вона змусила себе дивитися йому в очі. — Правда загубила. Може, в магазині впустила або по дорозі, не знаю.
Геннадій стояв над нею, важко дихаючи, кулаки стиснуті. Валентина бачила, як надувається вена на його скроні, як сіпається повіка. Вона ніколи не бачила чоловіка таким; він завжди був стриманим, спокійним, навіть коли злився, не підвищував голос вище певного рівня.
— У тебе ж запасний ключ є, — сказав він нарешті, і голос його став тихішим, але від цього не менш загрозливим. — У скриньці на комоді.
— Я знаю.
— Його теж немає, — збрехала Валентина. — Я його рік тому загубила, не казала тобі.
— Не може бути.
Геннадій розвернувся і пішов у спальню. Валентина схопилася і кинулася за ним. Він ривком відкрив шухляду комода, схопив скриньку, витрусив вміст на ліжко. Сережки, ланцюжок, ґудзики, стара записка посипалися на покривало. Ключа не було.
— Де ключ? — Він повернувся до неї, і Валентина побачила в його очах щось, від чого стало по-справжньому страшно. — Валентино, я востаннє питаю, де ключі від сейфа?
— Я не знаю, — вона притиснула руки до грудей, задкуючи до дверей. — Загубила, кажу ж.
— Як вчасно загубила, — він посміхнувся, але в усмішці не було нічого веселого. — Прямо сьогодні, коли мені терміново потрібно.
— А тобі навіщо терміново? — випалила вона. — Що за документи такі, які прямо зараз у сейф покласти треба?
Геннадій замовк, дивився на неї важким поглядом. Потім махнув рукою і вийшов зі спальні. Валентина чула, як він пройшов на кухню, як грюкнули балконні двері — він вийшов покурити. Вона опустилася на край ліжка, притиснувши долоні до рота. Господи, що відбувається? Чому чоловік так нервує через якісь документи? Чому ця лють в його очах, чому ця наполегливість?
Сліпа стара мала рацію. Вона мала рацію. Валентина зібрала речі з ліжка, склала назад у скриньку тремтячими руками. В голові пульсувала одна думка: стара знала. Звідки вона знала, що чоловік попросить ключі саме сьогодні?
Геннадій повернувся з балкона хвилин через десять, від нього пахло дешевими сигаретами. Він пройшов повз спальню, не дивлячись на дружину, сховався у своєму кабінеті, грюкнувши дверима. Валентина стояла в коридорі, не знаючи, що робити: йти за ним, намагатися з’ясувати, що трапилося, чи залишити в спокої. Вона вибрала друге. Повернулася на кухню, механічно прибрала зі столу, помила посуд. Руки тремтіли так, що чашка мало не вислизнула з пальців і не розбилася об край раковини.
Вона поставила чашку на сушарку, сперлася на край мийки, заплющила очі. Тридцять років. Тридцять років вони прожили разом. Ростили доньку, будували це життя, переживали труднощі дев’яностих, коли він місяцями не отримував зарплату, а вона підробляла репетиторством, щоб прогодувати сім’ю. Разом раділи весіллю Ірини, народженню онука. Разом ховали батьків — спочатку його, потім її. І ось тепер ця дивна розмова, ця лють в його очах, ця наполегливість з ключами.
Валентина витерла руки рушником, пройшла у вітальню, увімкнула телевізор. Якась передача про подорожі, ведучий з підробленим ентузіазмом розповідав про визначні пам’ятки Стамбула. Вона дивилася на екран, не бачачи зображення, слухала голос, не вникаючи в слова. Близько десятої вечора двері кабінету відчинилися, Геннадій вийшов у коридор. Валентина напружилася, але він пройшов повз вітальню у ванну, звідти в спальню. Вона почула скрип ліжка — він ліг.
Вона просиділа у вітальні ще годину, потім вимкнула телевізор і теж пішла в спальню. Геннадій лежав на своїй половині ліжка, відвернувшись до стіни, дихав рівно, ніби спав. Валентина роздяглася в темряві, одягла нічну сорочку, лягла на свою половину, натягнула ковдру до підборіддя. Сну не було. Вона лежала з розплющеними очима, вдивляючись у темряву, слухаючи дихання чоловіка.
Годинник на тумбочці світився зеленими цифрами: 23:47. Потім 0:15. Потім 0:53.
О пів на другу вона нарешті почала провалюватися в дрімоту, коли почула обережний шурхіт…
Коментування закрито.