Дорога додому пролягала через давно знайомі двори. Але щось невловимо змінилося, навколо стало надто тихо. Не тією мирною сільською тишею, де чути розмови біля хвірток, а іншою — настороженою.
Наче люди намагалися зайвий раз не висовуватися без потреби. Біля сусідського дому сильно перекосився паркан. Крамниця на розі була зачинена, хоча раніше там із самого ранку гриміли ящики.
Я мимоволі сповільнив крок. Коли показався наш дім, серце в грудях неприємно кольнуло. Біля самих воріт стояв масивний чорний позашляховик.
У дворі, просто біля старої яблуні, я побачив свого батька. Він стояв, опустивши голову, пом’ятий і постарілий. Здавалося, ніби за ці два роки його придавило не часом, а чимось значно важчим.
Навпроти нього півколом стояли троє чоловіків. Один тримав у руках якісь папери. Другий безперервно всміхався, зневажливо дивлячись на старого.
Третій ліниво погравав ключами й говорив так голосно, щоб чула вся вулиця. — Підписуй, старий, земля тепер не твоя. І не здумай тягнути час, інакше пошкодуєш.
Батько так і не підвів голови. Він стояв посеред двору, зсутулений і змарнілий. Йому було трохи за п’ятдесят, але зараз він виглядав людиною, яку методично гнули до землі.
У руці в Лисого білів аркуш, а поруч стояли ще двоє. Один у темній шкіряній куртці весь час усміхався й спльовував просто в пил. Другий мовчав, був важкий, широкоплечий, із типовим обличчям вибивала.
Він майже нічого не говорив, лише мовчки дивився. Наче вже вирішував, скільки сили знадобиться, якщо боржник раптом упиратиметься. — Підписуй, Павле, — сказав Лисий рівним голосом.
— Годі тягнути, сам розумієш, по-доброму це востаннє. Батько повільно провів долонею по лобі. Навіть звідси я бачив, як тремтять його пальці від сорому й безсонних ночей.
Він хрипко видихнув і спробував виправдатися. — Я просив зачекати до кінця тижня, мені треба ще трохи часу. Хлопець у шкірянці одразу коротко засміявся.
— Часу?
