— Землю я вам не віддам, а син не буде відступати. Я винен перед ним, а не перед вашою бандою. Просити у вас я більше нічого не стану.
У його словах не було пози, лише щира правда. Шкірянка здивовано кліпнув, не чекаючи такого спротиву. Старший мовчав найдовше, оцінюючи новий розклад.
Він приїхав сюди по легкий фінал і зламаного старого. Тепер перед ним стояли двоє чоловіків, готових до бою. Страх і провина більше не працювали на ватажка.
Тиснути, як і раніше, вже ніяк не виходило. Він примружився, перевіряючи, чи не хвилинний це спалах хоробрості. Але батько стояв рівно й більше не опускав очей.
— Ну от і домовилися, — промовив старший рівним голосом. — Отже, по-доброму ви вирішувати питання не хочете. Лисий зібрався, а Шкірянка звільнив прохід.
— По-доброму ви сюди не приїжджали, — сказав я спокійно. — І більше ви сюди ніколи не приїдете. Старший усміхнувся одним кутиком рота, але очі лишилися холодними.
Я зробив півкроку вперед, показуючи невидиму межу. Ще один крок, і його люди знову полізуть у тісний двір. А на шум уже точно вийде вся місцева вулиця.
— Ти ще пошкодуєш, Павле, — сказав він тихо. — І про цю землю, і про цей ранок. Батько відповів сам, не чекаючи моєї допомоги.
— Може, й пошкодую, але тільки не про те, що сказав «ні». Старший подивився на нього, запам’ятовуючи обличчя. — Ідемо, — кинув він коротко й владно…
