Він поліз удруге, вже майже з лютим риком. Я штовхнув його долонею в горло, щоб збити крок. Він закашлявся, відступив і врізався в стулку хвіртки.
За моєю спиною нарешті грюкнули вхідні двері. Батько пішов у дім і накинув металевий гачок. Тепер мені не треба було боятися за його безпеку.
Громило оговтався й ішов на мене значно обережніше. Він спробував навалитися всією своєю великою вагою. Ми зіштовхнулися плечима жорстко, по-чоловічому, без красивих рухів.
Мене протягло назад, і підошва ковзнула по землі. Я різко пішов убік, і він зачепився ногою за цурпалок. Цієї миті мені вистачило для відповіді.
Я коротко вдарив його ліктем під ребра й у груди. Він важко відступив і опустився на одне коліно. Молодий знову поліз збоку з перекошеним від злості обличчям.
Ми зчепилися ближче й значно грубіше. Він схопив мене за рукав, намагаючись відкрити під удар Громила. Тканина на плечі зрадницьки затріщала по швах.
Я висмикнув руку й різко смикнув його на себе. Він урізався боком у іржаву бочку біля паркану. Лисий нарешті зайшов у двір, зібрано й обережно.
Шкірянка все ще сипло покашлював біля відчиненої хвіртки. Громило підводився з коліна, розлючений невдачею. Молодий важко дихав біля паркану, розтираючи забитий бік.
Старший лишався ззовні вже без своєї ввічливої маски. Він бачив, як його люди плутаються в тісному дворі. Бійка пішла не за їхнім звичним легким сценарієм.
Лисий стояв за кілька кроків, вишукуючи мої слабкі місця. Вітер ворухнув сухі гілки старої яблуні. У цій натягнутій тиші старший ухвалив рішення.
— Досить, — промовив він спокійно, але владно. Усі його люди миттєво завмерли на своїх місцях. Старший перевів погляд на двері, за якими ховався батько.
Тепер він знову битиме не кулаками, а словами. — Павле, ти бачиш, до чого довів ситуацію? — крикнув він. — Через твою слабкість люди вже б’ються біля твого дому.
— Скажи синові відійти, поки ще можна закінчити по-людськи. Він підштовхував батька до краю делікатно, майже шанобливо. За спиною заскрипіли дошки, і двері повільно відчинилися.
— Тату, не треба, — кинув я, не обертаючись. Але старший влучив саме туди, куди й цілив. У сором, де батько давно гнив зсередини від своєї провини.
Батько вийшов на ґанок, тримаючись за дерев’яний одвірок. Обличчя було бліде, а під очима лежали темні тіні. — Сашо, — почав він хрипко, але я побачив його очі.
Страх нікуди не зник, але з’явилося щось уперте. Він більше не дивився повз людей біля наших воріт. — Ні, — сказав він голосніше. — Ні, досить.
У дворі стало так тихо, що було чути падіння крапель води. Старший не ворухнувся, а Лисий повернув голову. Усі чекали, що скаже цей зігнутий життям чоловік.
— Так, це мій борг і моя вина, — проговорив він рівніше. — Я сам уліз, сам підписав і сподівався викрутитися. Але далі я відмовляюся терпіти…
