— Боюся, звісно, — чесно сказала Ірина. — Але борг за квартиру лякає мене сильніше.
Шейх уперше ледь помітно усміхнувся.
— Чесна відповідь. Це рідкість.
Він відвернувся, ніби розмова була закінчена.
— Лейла пояснить вам обов’язки. У мене нарада.
Він пішов, залишивши по собі тонкий аромат сандалу й відчуття, ніби через кімнату пронісся гарячий вітер.
Увечері Ірина вивчала його медичне досьє. Нестабільний пульс. Біль у грудях, не пов’язаний із серцем. Напади задишки. Спалахи люті. Різкі перепади стану. При цьому аналізи не показували серйозних патологій.
«Глибокий стрес», — подумала вона.
Але звідки в людини, якій належить майже все, міг узятися такий стрес? Тоді Ірина ще не знала: за цією хворобою стояла тінь минулого, яку не могли розвіяти ні гроші, ні влада.
Тієї ночі вона знову не спала. Здалеку долинали кроки. Потім шейх почав кричати уві сні. Ірина стояла біля дверей, стискаючи в руці фонендоскоп, і їй хотілося ввійти, допомогти, зробити хоч щось. Але правила забороняли.
І вперше замість страху вона відчула жаль. Той, кого тут називали чудовиськом, кричав, як людина, що втратила найдорожче.
Ірина зрозуміла: її робота в палаці буде не просто лікуванням. Це стане випробуванням для душі.
Минув тиждень. Кожен день у палаці був схожий на попередній, як відображення в ідеально відполірованому дзеркалі. Усе існувало за суворими ритуалами. О дев’ятій ранку лунали дзвіночки, опівдні слуги проходили коридорами із золотими тацями, а ввечері палац поринав у майже містичну тишу.
Шейх рідко покидав свої покої. Здавалося, він жив у напівтемряві, ніби людина, якої уникає сонце. Іноді Ірина чула його голос із сусідніх кімнат — різкий, владний, із металевою ноткою. Але коли він говорив із нею, у його тоні з’являлася майже непомітна м’якість, ніби він сам не розумів, чому не може бути з нею до кінця холодним.
Їхній перший справжній конфлікт стався в п’ятницю. Ірина прийшла на ранковий огляд, але ліжко виявилося порожнім. На подушці лишився слід від голови, а склянка води на тумбочці була недоторкана.
Вона насупилася й вийшла в коридор.
— Де шейх? — запитала вона в охоронця.
— У саду, пані.
— У саду? — Ірина різко підвела брови. — Йому не можна виходити без супроводу.
Вона швидко рушила слідом. Палацовий сад був величезний: фонтани, білі арки, алеї жасмину, різьблені кам’яні доріжки. Серед білих колон вона побачила його. Шейх стояв біля фонтану босоніж, у світлому одязі. Вода грала сонячними відблисками, а він ніби не помічав ні спеки, ні світу довкола. Обличчя було блідим, погляд спрямований кудись удалину.
— Господарю, вам не можна так! — Ірина підійшла ближче, ледве стримуючи роздратування. — Надворі понад сорок градусів. Ви можете дістати тепловий удар.
Він повільно повернувся.
— А якщо я хочу?
