я тоді не вірив у те, що зможу впоратися зі своєю недугою, ні на секунду не вірив. Я здавався собі якимось овочем і якось раз сказав своїй дружині, що пора їй знайти собі іншого чоловіка. Поліна нічого мені на це не відповіла, не образилася, не закричала на мене. Просто відвела погляд і відвернулася вбік.
— Минув якийсь час, і дружина, набравшись сміливості, нарешті зізналася мені в тому, що ще до аварії зустріла одну людину й покохала її. Вона вважала, що й аварія сталася тому, що Поліна того дня вирішила зізнатися мені в усьому. Дорогою вона прокручувала в голові майбутню розмову, тому майже не розуміла, що робить.
— Дружина була чудовим водієм, і я, повністю довіряючи їй, теж не дивився на дорогу. Сидів, уткнувшись у телефон, і навіть не зрозумів спочатку, що сталося. Не бачив, як нашу машину хтось підрізав, і як Поліна від несподіванки відпустила кермо. Загалом, не буду про це. Дізнавшись, що в Поліни хтось є, я в першу секунду подумав, що все. А потім… Дивна річ, але саме це й допомогло мені впоратися із собою.
— Може, мені захотілося щось комусь довести, а може, ще щось, не знаю. Але тільки за кілька місяців я знову почав ходити.
— А ваша дружина? — затамувавши подих, спитала Галя.
— А що моя дружина? Я відпустив її. Зараз Поліна знову вийшла заміж і цілком щаслива. Я теж щасливий. Інакше й бути не може. Лише подолавши випробування, починаєш цінувати щастя кожного дня. Ви це теж відчуєте. Я вам обіцяю.
На губах Олега застигла м’яка усмішка, і від цього біля його очей з’явилося безліч промінчиків. Галя дивилася в його обличчя, і її смуток кудись відходив.
А що, власне, сталося? Чоловік продовжує бачитися зі своєю коханкою, а з нею живе тільки тому, що йому нікуди піти. Ну то й що в цьому такого? Звичайна річ, житейська, як то кажуть. Звісно, сумно все це, але ж не смертельно.
А от що насправді важливо, так це те, що сьогодні Галя встала на ноги.
— Олеже, допоможете мені почати ходити? — спитала жінка. — Я хочу спробувати просто зараз.
— Упевнені? Краще не поспішати.
— Більш ніж упевнена, — твердо промовила Галя.
Антон наважився піти додому лише надвечір наступного дня. Чоловік дуже здивувався, коли його ключ підійшов до замка. Але ще більше його здивувало те, що його дружина стояла на власних ногах і навіть пересувалася, притримуючись за спинку ліжка.
— Галю, ти… Як? Як це сталося? Як у тебе вийшло? — почав було він і замовк, наткнувшись на пронизливий сірий погляд.
Тоді, опустивши голову, чоловік промовив, дивлячись кудись у підлогу:
— Я хотів би попросити в тебе пробачення за…
Усі слова якось вилетіли в нього з голови, і Антон знову замовк, не закінчивши фрази.
— Антошо, та годі, я все розумію. Давай якось обійдемося без банальних сцен та іншої дурниці. Мені зараз, чесно, не до цього, — м’яко промовила Галя й усміхнулася, подумавши про щось своє.
— Отже, у нас усе добре? — чоловік підвів голову й з надією подивився на дружину.
— Звісно. Ти навіть можеш поки пожити тут. Я тебе не жену, — ніби відмахнувшись від нього, сказала жінка.
— Що означає «поки»? Галю, про що ти говориш?
