Альона зблідла. Посмішка зникла, ніби її стерли. Вона відкрила рота, закрила, знову відкрила.
— Це фантазія, — сказала вона нарешті. — Він чув розмови. У нього особливості. — Вона повернулася до Сергія. — Ти ж знаєш. Він може повторювати…
— Досить! — перебила Людмила Сергіївна.
Вона підійшла до столу і ввімкнула диктофон. Кімнату заповнив голос Альони — спокійний, упевнений, знайомий. Слова про дози. Про «поки міркують». Про «так робили й раніше». Про «потім усе вирішиться».
Сергій слухав, не рухаючись. Його обличчя змінювалося повільно, ніби він проживав це заново, але вже з розплющеними очима. Людмила Сергіївна поклала поруч папку з аналізами. Потім – роздруківки. Адреси. Дати. Прізвища.
— Цього достатньо, — сказала вона. — Навіть без слів дитини.
Сергій підняв голову і подивився на дружину.
— Альоно… — голос зірвався. — Це правда?
Альона озирнулася, ніби шукала вихід. Потім різко випросталася.
— Ви пошкодуєте, — сказала вона. — Ви навіть не уявляєте, проти кого йдете.
— Уявляємо, — відповіла Людмила Сергіївна. — Занадто добре.
Кирило підійшов до бабусі й узяв її за руку. Він справді сказав не все. Але цього виявилося достатньо. Тому що далі говорили документи. Записи. Аналізи. І дорослі слова, які нарешті знайшли своє місце.
Слідство рухалося повільно, але впевнено. Як пазл, який довго лежав розсипаним на столі, а потім раптом почав складатися сам, деталь до деталі. Записи Альони лягли в основу справи. Сухі, ділові, без емоцій. Голос людини, яка звикла рахувати дози, терміни й людей не людьми, а етапами. Аналізи підтвердили препарати. Документи – ланцюжок угод. Нотаріуси, квартири, літні люди, які спочатку плуталися, потім переїжджали, а потім зникали з чужого життя так само тихо, як колись у нього ввійшли…
