— Потім, бабусю. Зараз просто облиш чай.
— Звідки ти знаєш? — голос здригнувся. — Альона… вона ж піклується.
Кирило зробив крок, потім ще один. Слон слугував йому щитом.
— Я чув, — сказав він. І додав зовсім тихо: — Учора. Коли вона думала, що я сплю.
Людмила Сергіївна накрила чашку долонею, немов могла біду втримати рукою. У пам’яті спливли останні місяці: переплутані дні, ключі в холодильнику, денний сон без спогадів. І тривожний погляд Сергія, і шепіт Альони на кухні: «Вік. Час думати про безпеку».
Вона нахилилася до нього:
— Кириле, ти впевнений?
Хлопчик кивнув. Спокійно. По-дорослому.
— Вона так робила раніше, — повторив він. — А потім люди починають усе забувати.
Людмила Сергіївна довго мовчала. Вона сиділа навпроти Кирила, поклавши долоні на коліна, і боялася поворухнутися. Здавалося, один зайвий рух — і хлопчик знову замкнеться, повернеться туди, де вісім років жили страх і тиша.
— Ти сказав, — нарешті вимовила вона тихо. — Ти сказав, що так уже було. — Вона ковтнула. — Розкажи мені, як можеш. Я зрозумію.
Кирило кивнув. Він дивився на слона, перебираючи пальцями витерту тканину, немов збирався з думками.
— Вона працювала, — почав він невпевнено. — Раніше. В інших бабусь і дідусів.
Людмила Сергіївна відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.
— Ти бував у них? — запитала вона.
— Так. Я з нею їздив. — Він сказав це просто, ніби йшлося про поїздку в магазин. Від цієї простоти стало страшно.
— Які вони були? — обережно запитала вона.
Кирило задумався.
— Спочатку нормальні.
— Що означає «нормальні»?
— Ну… — він знизав плечима. — Сміялися. Говорили. Один дідусь завжди питав, коли в мене день народження, чи є в мене кіт або собака…
Коментування закрито.