Богдан сидів за своїм столом, машинально перекладаючи папери. Але його думки були далеко. Золотий хрестик із гаманця Оксани ніби повернув його в минуле, разом розкривши давні спогади.
Усе знову постало перед очима, яскраво й виразно, ніби це сталося вчора. Йому було 10 років. Мати, Марина, вже кілька тижнів почувалася погано.
Вона була бліда, слабка, часто лягала відпочити посеред дня. Батько, Павло Миронович, щосили намагався знайти хорошого лікаря, але користі було мало. Того ранку здавалося, що їй стало краще.
Вона стояла біля плити, готуючи сніданок, навіть жартувала з Богданом, поки той їв свій омлет. Але раптом її обличчя зблідло, очі заплющилися, і вона впала на підлогу. Богдан перелякано закричав: «Мамо! Матусю! Тату, швидше сюди!» Павло Миронович вбіг до кухні, підхопив Марину на руки й поніс її до машини.
«Швидко сідай у машину, Богдане! Ми їдемо до лікарні!» — крикнув він. Богдан у паніці кинувся слідом, грюкнув дверцятами й сів поруч із матір’ю, на задньому сидінні. Вона була непритомна.
Її дихання було ледь чутне, а обличчя залишалося блідим, як у порцелянової ляльки. Батько завів машину й виїхав на трасу. Він гнав так, що дерева за вікном зливалися в зелені смуги.
Машина мчала з величезною швидкістю, і інші автомобілі на дорозі намагалися поступитися дорогою. Богдан відчував, як його серце калатає в такт шаленому реву двигуна. «Тату, вона ж одужає, правда?» — запитав він тремтячим голосом.
Павло Миронович не відповів. Він дивився на дорогу, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців. Його погляд був спрямований удалину, а губи стиснуті в тонку лінію.
Раптом перед ними з’явилася зустрічна машина. Павло Миронович, щоб устигнути обігнати попутний транспорт, натиснув на газ. Але водій зустрічного автомобіля, злякавшись, смикнув кермо вбік.
Машина втратила керування, ковзнула на узбіччя й перекинулася. «Чорт!» — вилаявся батько, різко гальмуючи. Машина Павла Мироновича зупинилася на узбіччі.
Богдан із жахом дивився вперед, де, перекинувшись, на даху лежав той самий автомобіль. Батько вийшов із машини й побіг до перевернутого авто. Богдан, не знаючи, що робити, залишився сидіти на місці.
За кілька секунд він не витримав і теж вибрався назовні. Біля автомобіля він побачив дівчинку років шести. Вона стояла на дорозі, тремтячи всім тілом.
Її очі були величезні від страху. Богдан помітив, що на її коліні садно, а на рукаві сукні — пил. Дівчинка не плакала, лише дивилася на машину, що лежала догори дриґом.
З автомобіля батько витягував жінку. Її обличчя було в крові, але вона дихала. Павло Миронович поклав її на землю.
Жінка розплющила очі, схопила його за руку й прошепотіла: «Допоможіть моїй донечці, будь ласка». Її рука сіпнулася, зачепившись за хрестик на шиї Павла Мироновича. Ланцюжок обірвався, а золотий хрестик упав їй у долоню. Вона стиснула його й знову прошепотіла: «Допоможіть». Богдан дивився на цю сцену, відчуваючи, як усередині все перевертається.
Він хотів щось зробити, але його ноги ніби приросли до землі. «Не можу! — вигукнув Павло Миронович, відступаючи назад. — У мене дружина в машині помирає. Пробачте». Він схопив Богдана за руку, підштовхнувши до машини. «Сідай. Нам треба їхати», — скомандував він. Богдан не опирався, але, сідаючи в машину, озирнувся. Дівчинка так само стояла край дороги, а жінка лежала на землі, тримаючись за хрестик.
У вухах дзвеніли її слова: «Допоможіть моїй донечці». Машина зірвалася з місця, а мати Богдана й далі лежала на задньому сидінні, нерухома й холодна. Павло Миронович гнав іще швидше. Богдан сидів поруч із матір’ю, стискаючи її руку.
«Тату, а якщо їх ніхто не врятує?» — тихо запитав він, відчуваючи, як сльози котяться по його щоках.
«Врятують! — вигукнув батько. — Хтось зупиниться. Але якщо ми зараз не доїдемо до лікарні, мама не виживе». Але їхні зусилля виявилися марними. Коли вони дісталися до лікарні, лікарі лише похитали головами…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
