Життя без прикрасМайже через рік після переїзду розв’язка прийшла тихо. Осіннього дощового дня, коли відвідувачів майже не було, двері галереї відчинилися, і всередину зайшов чоловік у поношеній куртці й кепці, насунутій низько на чоло. Олеся спершу не впізнала його. Він довго ходив залом, зупинявся перед роботами, не ставив запитань. Потім завмер біля невеликої Олесиної акварелі — туман над рікою, ледь намічені дахи, світло, що розчиняється.
— Гарно, — сказав він тихо.
Голос ударив пам’яттю. Олеся підвела очі.
— Назар.
Він обернувся. Перед нею стояла інша людина: схудла, постаріла, з утомою, яку не змиєш сном. Від колишнього блиску майже нічого не лишилося.
— Я приїхав віддати борг, — сказав він.
— Який?
— Моральний. І трохи справжній.
Він дістав із кишені потертий конверт.
— Тут десять тисяч. Частина того завдатку за ресторан, який ти втратила через мене. Я розумію, це смішно. Це нічого не виправить. Але я відкладав потроху. Мені треба було це зробити.
Олеся подивилася на конверт.
— Мені не потрібні твої гроші.
— Візьми. Будь ласка. Не для тебе — для мене. Щоб хоч щось закрити.
Вона взяла. Його пальці були холодними.
— Мама померла, — раптом сказав він, дивлячись повз неї. — Два місяці тому. Інсульт. Після суду вона так і не підвелася по-справжньому. Злилася, плакала, всіх проклинала. А перед смертю… сказала, що була неправа. Просила передати тобі пробачення.
— Мені шкода, — тихо відповіла Олеся.
Назар кивнув.
— Я продав її квартиру. Роздав борги родичам, оплатив похорон. Зараз знімаю кімнату, працюю вантажником. Малювати не можу. Ніби руки не мої.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.