Майже через рік після переїзду розв’язка прийшла тихо. Осіннього дощового дня, коли відвідувачів майже не було, двері галереї відчинилися, і всередину зайшов чоловік у поношеній куртці й кепці, насунутій низько на чоло. Олеся спершу не впізнала його. Він довго ходив залом, зупинявся перед роботами, не ставив запитань. Потім завмер біля невеликої Олесиної акварелі — туман над рікою, ледь намічені дахи, світло, що розчиняється.
— Гарно, — сказав він тихо.
Голос ударив пам’яттю. Олеся підвела очі.
— Назар.
Він обернувся. Перед нею стояла інша людина: схудла, постаріла, з утомою, яку не змиєш сном. Від колишнього блиску майже нічого не лишилося.
— Я приїхав віддати борг, — сказав він.
— Який?
— Моральний. І трохи справжній.
Він дістав із кишені потертий конверт.
— Тут десять тисяч. Частина того завдатку за ресторан, який ти втратила через мене. Я розумію, це смішно. Це нічого не виправить. Але я відкладав потроху. Мені треба було це зробити.
Олеся подивилася на конверт.
— Мені не потрібні твої гроші.
— Візьми. Будь ласка. Не для тебе — для мене. Щоб хоч щось закрити.
Вона взяла. Його пальці були холодними.
— Мама померла, — раптом сказав він, дивлячись повз неї. — Два місяці тому. Інсульт. Після суду вона так і не підвелася по-справжньому. Злилася, плакала, всіх проклинала. А перед смертю… сказала, що була неправа. Просила передати тобі пробачення.
— Мені шкода, — тихо відповіла Олеся.
Назар кивнув.
— Я продав її квартиру. Роздав борги родичам, оплатив похорон. Зараз знімаю кімнату, працюю вантажником. Малювати не можу. Ніби руки не мої.
Він говорив рівно, без колишньої театральності. І саме це було найгіркішим. Життя покарало його без гучних сцен, просто зняло з нього все, за чим він ховався: матір, красу, зручність, чужу силу. Олеся слухала й не раділа. Перед нею стояв не ворог, а людина, яка нарешті залишилася наодинці із собою…
