— спокійно спитав він. — Ти не мнися, кажи прямо. Ми до простих слів звиклі, від складних теж не розвалимося.
Вадим розсміявся легко, майже чарівно, ніби жарт йому сподобався. Потім швидко перевів розмову на кар’єру, можливості, перспективи, великі плани й якісь блискучі обрії, до яких, за його словами, лишалося тільки дотягнутися.
Коли він пішов, Олена обережно спитала:
— Ну що, тату? Як він тобі?
— Сорочка хороша, — відповів Павло. — Гладенька, дорога, жодної зайвої складочки. А от людину під нею я поки що не побачив. Забагато блиску, очі втомлюються.
— Тату, ну звісно. Тобі б і найідеальніший наречений не підійшов. Ти б і в ньому щось знайшов.
— Ідеальні люди зазвичай мовчать про свою ідеальність. А твій Вадим так говорить про комп’ютери, ніби сам їх із піску зліпив і навчив думати.
Прямих причин не довіряти Вадимові Павло не мав. Була лише стара робітнича інтуїція: майстер одразу відчуває, коли деталь начебто блищить, але в механізмі стоїть не на своєму місці.
Весілля зіграли влітку. Павло прийшов, сказав тост, випив за доньку й вирішив не сперечатися з її вибором. Тільки всередині в нього сиділо важке передчуття, з яким він не цокався.
Одна за одною народилися дівчатка: Мілана, Аріна і Соня.
Перші роки збоку все виглядало цілком благополучно. Олена працювала провідною спеціалісткою у відділі логістики на великому підприємстві, тягнула дім, дітей, звіти, хвороби, закупи, гуртки й десятки невидимих дрібниць, без яких сім’я розсипається за тиждень.
Вадим теж працював. Але все, що вимагало від нього справжньої участі, швидко починало його дратувати: витрати, дитячі застуди, розклади, прохання, побутові турботи, потреба бути поруч не лише на фотографіях.
— Потерпи ще трохи, тату, — часто казала Олена телефоном. — Дівчатка підростуть, підуть до школи, і стане легше. От тоді я нарешті видихну.
— Оленко, — відповідав Павло, — я за життя бачив багато людей, які себе поховали в цьому «ще трохи». Поки чекаєш перепочинку, можна не помітити, як усе життя минуло на затриманому подиху.
— Але ж ти впорався. Ти сам мене підняв. Не кинув, не втік, не скаржився.
— Я впорався, бо іншого виходу не бачив. Але тобі не обов’язково перетворювати кожен день на подвиг і вдавати, ніби все нормально, коли в тебе очі від утоми гаснуть.
Дівчатка тим часом росли спостережливими до смішного й тривожного водночас. Усі троє захопилися документальними історіями, розслідуваннями й розбором заплутаних справ.
Мілана завела зошит, куди записувала підозрілі деталі й висновки. Аріна знала схеми обману так добре, що могла б читати лекції дорослим. Соня розбиралася в телефонах, хмарних копіях і файлах краще за багатьох дорослих, упевнених, що кнопка «видалити» розв’язує все назавжди.
Олена сміялася й називала їх своїми маленькими сищицями.
Павло теж сміявся.
Пізніше він зрозумів:
