Життя без прикрас«Звісно».
«Ігор…» Вона почервоніла. — «Ігор зробив мені пропозицію».
Секунда тиші, а потім вибух.
«Лізонько! Донечко! Нарешті!»
Марина обійняла доньку. Андрій витирав очі. Галина Сергіївна вже будувала плани.
«Ресторан? Який ресторан? Тільки “Світлі ночі”. Заради традиції».
Борис Петрович мовчки усміхався.
«Мамо…» — Ліза шепнула матері на вухо. — «У мене одне прохання».
«Будь-яке».
«Допоможи мені вибрати сукню. Тільки…» Вона хихикнула. — «Нехай буде на ґудзиках, гаразд?»
Марина засміялася так, що сльози потекли по щоках.
«Обов’язково. На ґудзиках. Із запасом у п’ять штук».
За вікном сідало сонце, освітлюючи вітальню теплим помаранчевим світлом. Чохол із сукнею лежав на дивані. Та сама, зі шрамами, з історією, з пам’яттю.
«Знаєте…» — сказав раптом Борис Петрович. — «Двері в тому номері досі риплять».
Усі повернулися до нього.
«Я телефонував у готель перед ювілеєм…» — старий підполковник знизав плечима. — «Хотів забронювати той самий номер. Для вас».
«Тату…» Андрій не знав, сміятися йому чи плакати.
«Адміністратор сказав, той самий 307-й, із легендарними дверима…» — Борис Петрович хмикнув. — «Виявляється, вони й досі розповідають цю історію гостям».
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.