Я схопилася, відштовхуючи його руку.
— Пробач, мені треба в туалет.
Я вибігла із залу. Серце калатало. Мені був гидкий він, гидкий його поблажливий тон. Але мені була гидка й я сама за те, що на якусь мить похитнулася, відчула невпевненість.
Я стояла в туалеті, хлюпаючи холодною водою в обличчя. Я дивилася на себе в дзеркало.
— Оксано Коваленко, ти щаслива? У тебе прекрасний чоловік. Ти не маєш права бути слабкою.
Я глибоко вдихнула, поправила зачіску й повернулася до залу. Я вирішила залишитися. Я не тікатиму.
Щойно я увійшла, як почула дзвінкий голос Іри:
— Ой, дівчата! Ну й доля в цієї Оксани. Така симпатична, а трапився якийсь… злидар. Кажуть, клерк із мізерною зарплатою.
Вадим підхопив:
— Ну так дурна ж. Закохалася в цього Антона, коли в нього ще нічого не було. А як він розбагатів, вийшла заміж за іншого, ще біднішого. Та й на цих її виробах… що заробиш? Сидить, мабуть, у своїй тісній квартирі, кожну копійку рахує.
Пролунав вибух реготу. Антон сидів мовчки, лише сьорбав вино з виглядом переможця.
— А де чоловік-то цієї Оксани? — знову завелася Іра. — Чого ж вона його не привела? Напевно, пристойного одягу немає, щоб на людях показатися. Або боїться прийти, побачити, які в дружини друзі багаті, і закомплексувати. Напевно, на своїй розвалюсі приїде.
— Та на парковку «Золотого дракона» такі корита не пускають, — зауважив Вадим і знову зареготав.
Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Я була на межі. Я вже збиралася встати й висловити їм усе. Але тут двері ВІП-залу знову відчинилися. Усі замовкли, думаючи, що це офіціант.
Увійшов Міша. На ньому була та сама біла сорочка, яку я йому пошила, і ті самі чорні штани, в яких він ходив на роботу. Волосся було акуратно зачесане. Він виглядав таким звичайним порівняно з блиском, шовком і брендами в цій кімнаті.
Мій чоловік був абсолютно чужим, недоречним. У кімнаті повисла незручна тиша. Усі дивилися то на нього, то на мене, і в їхніх поглядах читалися насмішка й жалість.
Але в ту мить, коли я його побачила, всі мої комплекси зникли. Знайоме відчуття безпеки й тепла огорнуло мене. Мені стало байдуже, що вони думають.
Я променисто всміхнулася, встала й, не зважаючи на погляди, швидко пішла до нього.
— Любий, ти приїхав, — радісно сказала я. — Закінчив роботу?
— Так, закінчив. — Міша тепло мені всміхнувся. — Усім добрий вечір, вибачте за запізнення. Я Михайло, чоловік Оксани.
Він чемно вклонився. Вадим першим порушив тишу. Він фиркнув:
— А, то ось який чоловік. Де ж ви так працюєте, що в такий час закінчуєте? Напевно, добре платять за понаднормові?
— Та ні, я простий офісний службовець. Фірма маленька. Роботи багато, — спокійно відповів Міша.
— А чим ви приїхали? — з глузуванням спитала Іра. — Вашої машини внизу не видно.
— Я приїхав машиною, залишив її на стоянці через дорогу, — чесно відповів Міша.
— Машиною? — верескнула Іра, ніби це був страшний злочин. — Якою… якою?
У цю мить підвівся Антон. Він із келихом вина підійшов до Міші. Він був трохи вищий, і весь його вигляд так і кричав про зверхність.
— Привіт, — сказав Антон поблажливим тоном. — Я Антон, найкращий друг і… колишній хлопець Оксани. А ти, значить, її чоловік.
Він навмисне зробив наголос на словах «колишній хлопець».
Міша підвів голову й подивився Антонові просто в очі. Він не виказав ані краплі збентеження.
— Так, я Михайло, чоловік Оксани. Дуже приємно познайомитися з її друзями.
Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася дивна твердість. Антон усміхнувся.
— Знаєш, Михайле… — Він підняв келих. — Я от ніяк не збагну, як Оксана вибрала… тебе. Озирнися, всі її друзі — успішні люди. А ти…
Він ковзнув поглядом по Мішиній сорочці.
— Оксана — хороша дівчина, — провадив Антон, ніби роблячи послугу. — Вона… заслуговує на краще. Заслуговує жити в особняку, їздити дорогою машиною, носити брендові речі, а не тулитися в старій малогабаритній квартирі й рахувати кожну копійку з якимось клерком.
Атмосфера в кімнаті загострилася. Потім Антон повернувся до мене.
— Оксано, тоді я був неправий: я обрав кар’єру. Але зараз у мене є все. Подивися на мене. Розлучайся з цим хлопцем, повертайся до мене. Я забезпечу тобі життя, про яке ти мрієш.
— Антоне! — скрикнула я.
Я тремтіла від гніву. Але перш ніж я встигла щось додати, Антон знову повернувся до Міші.
— А що ти можеш їй дати? Свою мізерну зарплату? Свою стару машину? Вистачить сміливості визнати, що ти невдаха й не можеш забезпечити свою дружину…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
