— видихнула Аяна.
— Уявляєш? Аборт за «Тойоту». — Він похитав головою, задоволений собою. — А я вибрав тебе. Сказав їм: ідіть ви. Моя дружина, моя донька.
Він пройшов у кімнату, впав на диван і заснув за хвилину, хропучи в подушку. Аяна стояла посеред кухні, поклавши руки на живіт. Дитина всередині штовхалася, сильно, вимогливо. Вона заплющила очі, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Тепер вона розуміла. Розуміла, чому свекруха жодного разу не зателефонувала запитати, як вагітність. Чому батько Нурлана мовчав, як камінь. Вони хотіли, щоб її не було. Щоб цієї дитини не було.
Наступного дня вона спробувала зателефонувати свекрусі. Набрала номер тремтячими пальцями.
— Алло? — голос Сурки був холодним, як лід.
— Здрастуйте, це Аяна. Я хотіла… — вона запнулася. — Може, приїдете до нас? Подивіться, як ми влаштувалися?
— Зайнята, — відповіла Сурка коротко. — Потім якось.
Гудки. Аяна опустила телефон. Руки тремтіли.
Перейми почалися вночі, коли на небі висіла тонка смужка молодого місяця — срібна, холодна. Біль накочував хвилями, стискаючи живіт залізними кліщами. Аяна кричала, дряпала простирадла, відчувала, як світ звужується до однієї точки.
Нурлан віз її до лікарні, тримаючись за кермо обома руками. Кісточки пальців побіліли.
— Дихай, дихай, — повторював він, але голос звучав злякано.
Пологи тривали вісім годин. Аяна кричала, плакала, молилася. А потім — тиша. І перший крик.
— Дівчинка, — сказала акушерка, піднімаючи згорток. — Три з половиною кілограми. Здоровенька.
Аяні поклали доньку на груди. Крихітна, червона, з копицею темного волосся і міцно заплющеними очима. Пахло молоком, лікарняним милом і чимось солодким — запахом нового життя.
— Айсулу, — прошепотіла Аяна, цілуючи вологе лобик. — Місячна красуня.
Нурлан стояв поруч, тримався за спинку ліжка.
— Вона гарна, — сказав він тихо. — Як ти.
Сонячний промінь пробивався крізь фіранку і падав прямо на дитяче ліжечко, де Айсулу сопіла носиком, розкинувши крихітні ручки в сторони. Аяна стояла біля порога, не в силах відірвати погляд. Двотижнева донька спала так міцно, що, здавалося, весь світ міг завалитися, а вона б не прокинулася. З кухні долинав запах вівсяної каші та свіжозавареного чаю. За вікном горобці влаштували концерт, щебечучи так голосно, ніби сперечалися про щось важливе.
Аяна підійшла до ліжечка, нахилилася, вдихнула запах доньки: молоко, дитяча присипка і щось ще, солодке, майже невловиме.
Нурлан приходив з роботи, кидав ключі на стіл — вони дзвякали об бляшаний кухоль — і нахилявся над ліжечком.
— Вона вже більша стала, — сказав він одного разу ввечері, обережно торкаючись пальцем пухкої долоньки доньки.
— Так, — Аяна усміхнулася, витираючи руки об рушник, який пах пральним порошком. — Майже чотири кілограми вже.
Будинок наповнився новими звуками. Пелюшки сохли на мотузці, натягнутій через кімнату, і шелестіли на протязі. У кутку стояла коробка з дитячими речами: сорочечки, чепчики, крихітні шкарпетки. Аяна наспівувала колискові, і голос її звучав тихо, щоб не розбудити доньку завчасно. До кінця третього тижня Айсулу вже вміла тримати голову, поверталася на звук маминого голосу і усміхалася беззубою, слинявою усмішкою, від якої в Аяни стискалося серце.
Машина під’їхала до будинку в суботу, близько полудня. Чорна, блискуча, з тонованим склом, вона виглядала безглуздо на тлі похиленого паркану і зарослого двору, як костюм на опудалі. Аяна завмерла біля вікна, притиснувши місячну Айсулу до грудей.
— Вони приїхали, — прошепотіла вона, і голос тремтів.
Нурлан вийшов на ґанок, засунувши руки в кишені джинсів. З машини вийшли двоє: висока жінка в темному пальті і чоловік у строгому костюмі, який застібав ґудзики піджака повільно, методично, немов готувався до ділової зустрічі. Сурка Муслімова була красивою — різко, холодно-красивою, як січневий ранок. Темне волосся зібране в тугий вузол, тонкі брови, губи стиснуті в тонку лінію. Вона окинула поглядом будинок, ґанок, фарбу на віконницях, що облупилася, і щось промайнуло в її очаах — презирство, розчарування, ледь стримувана злість.
— Ну, — сказала Сурка, піднімаючись на ґанок; підбори стукали по дерев’яних сходах. — Де вона?
Аяна відчинила двері. Айсулу прокинулася і кліпала, дивлячись на незнайомих людей величезними темними очима.
— Ось, — Аяна простягнула доньку вперед. — Це Айсулу.
Сурка подивилася на дитину, але не взяла її на руки. Просто кивнула, немов схвалювала покупку в магазині.
— Здорова? — запитала вона коротко.
— Так, — Аяна притиснула доньку назад до грудей. — Все добре.
Карім Муслімов мовчав. Він пройшов у будинок, оглянув кімнати швидким, оцінюючим поглядом: стіни, меблі, скрипучу підлогу. Присів на край дивана, дістав телефон і втупився в екран, ніби всім своїм виглядом показуючи, що перебуває тут лише за необхідності. Сурка сіла навпроти, склавши руки на колінах. Пальці були тонкими, доглянутими, нігті нафарбовані темно-червоним лаком.
— Ми привезли подарунки, — сказала вона, кивнувши Нурлану.
Він вийшов до машини і повернувся з двома пакетами. Всередині були дитячі речі — дорогі, нові, з бірками. Комбінезони з м’якої тканини, пінетки, ковдра з вишитими квітами, яка пахла новизною і чимось парфумерним. І маленька коробочка, обтягнута оксамитом.
— Відкрий, — Сурка вказала підборіддям на коробку.
Аяна відкрила. Всередині лежав срібний кулон на тонкому ланцюжку — витончений, з національним орнаментом, вирізаним так тонко, що здавалося, візерунок намальований на металі. Лінії перепліталися, утворюючи складний візерунок, який притягував погляд.
— Це оберіг, — сказала Сурка, і голос її став м’якшим, майже ласкавим. — Він захищатиме мою внучку від пристріту та хвороб. Нехай завжди носить його.
Аяна взяла кулон у руки. Метал був холодним, важким для такої маленької речі, пах чимось гострим — чи то поліруванням, чи то чимось іншим, невловимим, майже медичним.
— Дякую, — вона подивилася на свекруху, намагаючись знайти в її обличчі хоч щось тепле, але зустріла лише порожній погляд. — Це дуже красиво.
— Одягни їй. Зараз. — Сурка кивнула на Айсулу, і в голосі прозвучало щось схоже на наказ.
Руки Аяни тремтіли, коли вона застібала ланцюжок на шиї доньки. Кулон ліг на груди, поблискуючи у світлі лампи. Айсулу потягнулася до нього пухкою ручкою, але не дотягнулася, позіхнула і заплющила очі.
Візит тривав менше години. Сурка пила чай, ледь торкаючись губами краю чашки, залишаючи на білій порцеляні сліди темно-червоної помади. Вона ставила короткі запитання: як спить, скільки їсть, чи немає температури. Аяна відповідала, намагаючись не дивитися в холодні темні очі свекрухи, в яких не було ні краплі бабусиної ніжності. Карім так і не відклав телефон. Нурлан сидів поруч, постукував пальцями по столу і мовчав, немов боявся щось сказати не так.
Коли вони збиралися їхати, Сурка зупинилася на порозі. Обернулася. Подивилася Аяні прямо в очі.
— Стеж, щоб вона носила оберіг, — сказала вона повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Завжди.
Машина поїхала, залишивши за собою хмару пилу, яка довго висіла в повітрі і пахла бензином і чимось гірким.
Перші дні після візиту нічого не змінилося. Айсулу спала, їла, усміхалася. Кулон лежав на її грудях, поблискуючи у світлі настільної лампи, коли Аяна схилялася над ліжечком. Але через тиждень дівчинка почала вередувати. Спочатку це були дрібниці, які Аяна списувала на коліки. Айсулу гірше засинала, крутилася в ліжечку, хникала ночами — тихо, жалібно, як кошеня. Аяна гойдала її, притискаючи до грудей, і відчувала, як донька напружується, немов їй щось заважає, тисне.
— Може, животик болить?
Коментування закрито.