Суддя звернувся до Оксани:
— Пані Оксано, з огляду на обставини, що відкрилися, суд роз’яснює вам право заявити зустрічні вимоги про розірвання шлюбу й захист майнових інтересів. Ви бажаєте скористатися цим правом зараз?
Мороз нахилився до неї.
— Оксано, якщо ви готові, скажіть.
Вона підвелася. Коліна тремтіли, але голос, на її подив, прозвучав твердо.
— Так, Ваша честь. Я прошу розірвати шлюб. Я прошу залишити мою доньку зі мною. І прошу захистити нас від нього.
Назар сіпнувся.
— Оксано, не смій…
— Досить, — урвав суддя. — Повна опіка над неповнолітньою Мирославою тимчасово, з негайним виконанням, передається матері до завершення всіх супутніх процедур. З огляду на зміст запису й поведінку позивача, спілкування батька з дитиною можливе лише після окремої оцінки компетентних служб і за дотримання встановлених обмежень.
Оксана закрила обличчя руками. Сльози хлинули самі собою, але тепер це були сльози полегшення.
— Далі, — продовжив суддя, — майно й рахунки пана Назара, а також рахунки пані Стеценко підлягають негайному забезпечувальному обмеженню до перевірки походження коштів. Матеріали передаються слідству для оцінки ознак змови, привласнення коштів, неправдивих свідчень і маніпулювання доказами.
Він подивився на приставів.
— Пана Назара й пані Стеценко затримати до передачі уповноваженим особам.
Назар спробував вирватися.
— Це помилка! Оксано, скажи їм! Ти не розумієш!
Вона подивилася на нього спокійно, вперше за довгий час без страху.
— Я все зрозуміла.
Пристави надягли на нього кайданки. Чоловік, який вранці входив до зали з усмішкою переможця, тепер ішов, опустивши голову. Влада йшла слідом, уже не схожа на впевнену експертку. Її обличчя розпухло від сліз, волосся вибилося з зачіски, руки тремтіли.
Кравець залишився стояти біля столу, не наважуючись підвести погляд. Мороз тихо видихнув:
— Ми перемогли.
Оксана не відразу зрозуміла ці слова. Вона встала й пішла до Мирослави. Донька нарешті кинулася їй назустріч. Оксана опустилася навколішки й пригорнула дівчинку до себе так міцно, ніби боялася, що це сон.
— Матусю, я не хотіла, щоб тебе забрали, — шепотіла Мирослава крізь сльози.
— Ніхто мене в тебе не забере, — Оксана цілувала її волосся, обличчя, маленькі руки. — Ніхто, чуєш?
Старий планшет упав поруч на підлогу. Тріснутий, потертий, майже непотрібний. Але саме він став тим ключем, який відчинив двері з кошмару…
