Під час однієї особливо сильної хуртовини Ганна Миронівна дістала з комода товсту книгу в потертій шкіряній палітурці.
— Це Біблія Павла, — сказала вона. — Він читав її майже щовечора. Може, і тобі буде цікаво.
Максим узяв книгу обома руками. Тонкі пожовклі сторінки пахли пилом і часом, шрифт був дрібний, багато висловів — незвичних. Він розгорнув навмання й прочитав кілька рядків. Не все вдалося зрозуміти, але в ритмі слів чувся спокійний глибокий голос, схожий на голос людини, яка знає більше й не квапиться доводити свою правоту.
Від того вечора Максим читав потроху щодня. Іноді повертався до одного абзацу кілька разів. Ганна Миронівна пояснювала незнайомі вислови, розповідала, як розумів їх Павло Семенович. Розмови поступово виходили далеко за межі книги. Вони обговорювали, чому добрі люди страждають, чи можна зберегти віру після зради, де закінчується терпіння і починається покора злу.
Максим не перетворився на переконаного вірянина за одну ніч. Його довіра зростала повільно. Він надто добре знав, що дивовижний порятунок не завжди приходить одразу. Але щоразу, читаючи про людей, які втратили дім, пройшли через пустелю чи пережили зраду, бачив у їхніх випробуваннях власний шлях.
Особливо його вражало, що герої давніх історій сумнівалися й боялися. Віра не робила їх невразливими. Вона допомагала підводитися, коли страх нікуди не зникав. Максим згадував канаву: тоді біль і голод лишилися тими самими, однак після молитви він усе-таки встав. Тепер той момент ставав зрозумілішим.
За вікном сніг засипав стежки, вітер бився у віконниці, а біля печі було тихо. Максим читав уголос, Ганна Миронівна в’язала або перебирала сушені трави. Іноді вони зупинялися посеред сторінки й довго мовчали. У такому мовчанні не було ніяковості. Воно єднало сильніше за розмову.
Удень турбот вистачало. Піч вимагала постійної уваги, кози — корму й чистої підстилки, воду доводилося приносити слизькою стежкою. Максим стежив за запасами в льосі, щоб нічого не відсиріло й не зіпсувалося. Ганна Миронівна вчила ощадно витрачати продукти, але тепер обережність не була продиктована панікою. Вони знали: їжі досить.
Іноді Максим діставав зошит і перевіряв літні записи. На зароблені гроші вдалося купити теплу куртку, ліки й корм, частина суми лишалася на весну. Цифри переконували його, що життям можна не лише терпіти — ним можна керувати, якщо планувати й працювати.
Олег Васильович до морозів приїжджав кілька разів. Потім дороги занесло, і дістатися стало важко. Вони чекали новин від юриста. Документи на землю були в спеціаліста, який обіцяв завершити оформлення до середини зими. Ганна Миронівна намагалася не показувати занепокоєння, але при кожному далекому звуці саней прислухалася.
Максим теж хвилювався. Він бачив свідоцтво й розумів, що закон на їхньому боці, однак після всього пережитого боявся надто рано вірити слову «назавжди». Дім уже одного разу відібрали в нього одним грюканням дверей. Тому думка, що хтось здатен прийти й знову веліти йти, не давала повністю розслабитися.
У грудні, коли сніг лежав майже по коліно, з боку лісової дороги нарешті почувся дзвін упряжі. Максим вибіг на подвір’я. До будинку наближалися сани Олега Васильовича. Фермер підняв над головою щільну теку й ще здалеку всміхнувся. З його обличчя було зрозуміло: він віз новину, на яку вони так довго чекали…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
