— Ти все сприймаєш в штики. Ми ж просто хочемо допомогти.
Я тоді відмахнулася від тривоги. Назар рідко пропонував допомогу, якщо вона не відчиняла йому якихось дверей. Але я знову сказала собі: «Син хвилюється. Не шукай поганого».
Потім настала черга Марини. Якось вона розбирала альбоми на нижній полиці шафи, нібито хотіла вибрати старі фотографії для сімейної рамки. Перегортала сторінки повільно, а потім спитала так недбало, ніби йшлося про погоду:
— Мамо, а заповіт у тебе є?
Я завмерла з чашкою в руці.
— З чого раптом таке питання?
— Та ні з чого. Просто документи краще тримати в порядку. Вік усе-таки. Мало що.
Я пожартувала, що збираюся жити ще довго і всім їм набридне чекати. Марина засміялася, але очі її залишилися уважними. Вона не думала про порядок. Вона перевіряла, наскільки надійно майбутня спадщина прикріплена до їхніх імен.
Але справжня тріщина розчахнулася за три тижні до тієї вечері.
У мене закінчилися таблетки від тиску. Я пішла до місцевої поліклініки по рецепт. День був вогкий, у коридорах товпилися люди, пахло мокрим одягом, ліками й чужим роздратуванням. Я вийшла від терапевта, прибрала рецепт у сумку і вже попрямувала до сходів, коли побачила Марину.
Вона стояла в дальньому кінці коридору, біля дверей із табличкою неврологічного відділення. Поруч дрібним шрифтом значилося ім’я професора Корнієнка, спеціаліста з вікових порушень пам’яті. До нього записувалися заздалегідь, про нього говорили як про світила. Деменція, когнітивні розлади, стареча сплутаність — усе це було його сферою.
Що моя сорокадворічна здорова донька робила біля його кабінету?
Я й сама не зрозуміла, чому відступила за широку колону. Мабуть, тіло раніше за розум відчуло небезпеку. Марина говорила телефоном, прикривши рота долонею. Обличчя в неї було зосереджене, ділове, зовсім не таке, яким воно бувало під час розмов зі мною.
Двері кабінету відчинилися. Медсестра винесла товсту синю теку й передала її Марині. Та взяла документи, сунула під пахву, але тека на мить повернулася до мене переднім боком.
Я побачила своє ім’я.
Великими чорними літерами на білому: «Амбулаторна картка пацієнта. Кравченко Оксана Степанівна».
Я перестала чути коридор. Люди проходили поруч, хтось кашлянув, десь грюкнули двері, але все це стало беззвучним. Переді мною була тільки синя тека в руках моєї доньки.
Марина швидко прибрала її в сумку й пішла до бокового виходу. Вона не озирнулася. А я ще довго стояла за колоною, тримаючись за холодний мармур, бо коліна стали ватяними.
Додому я поверталася майже механічно. Йшла, переходила вулиці, зупинялася на світлофорах, відчиняла під’їзд. У голові, як бухгалтерська відомість, складалися рядки: пропозиція Назара про довіреність, питання Марини про заповіт, жарти про пам’ять, лікар, тека, круїз. Кожна деталь ставала на своє місце, і картина робилася такою ясною, що від неї не можна було сховатися.
Вони готували докази моєї недієздатності. Їм потрібно було показати, що мати стала забудькуватою, дивною, нестійкою. Потім відправити мене в подорож, позбавити зв’язку, дати зникнути або повернутися зламаною, наляканою, зручною. А далі — розпоряджатися квартирою, рахунками, життям, яке вони вважали вже майже своїм.
Я прийшла додому, зняла пальто, повісила його на гачок і сіла в крісло. Серце билося рівно. Дивно рівно. Не було істерики, не було сліз, не було навіть бажання зателефонувати їм і спитати: «За що?»
Відповідь була надто проста. За квадратні метри. За гроші. За майбутню вигоду.
Я взяла телефонну книжку Павла. На одній з останніх сторінок був номер, який я не набирала багато років. Папір пожовк, чорнило трохи розпливлося. Я провела пальцем по прізвищу, потім набрала.
Гудки тягнулися довго. Нарешті в слухавці пролунав хриплуватий, знайомий голос:
— Слухаю.
— Богдане Мироновичу? Це Оксана Кравченко. Дружина Павла.
На тому кінці запала пауза.
— Оксана? Не очікував почути. Щось сталося?
