І раптом Артем заворушився. Його тіло смикнулося. З його горла вирвався приглушений звук, що булькав. Медсестра зойкнула крізь зціплені зуби і зробила різкий, точний рух рукою на себе.
І витягла це.
Воно було довгим, темним і живим. Воно звивалося на кінці пінцета, обвиваючи сталеві бранші тонким сегментованим тілом. Воно не було схоже ні на черв’яка, ні на змію. Воно було схоже на кошмар, на величезну гусеницю або багатоніжку. Її маленькі ніжки судомно ворушилися в повітрі.
Ліза скрикнула і відсахнулася, наштовхнувшись на стіну. У неї перехопило подих. Бачити це наяву було в тисячу разів страшніше, ніж просто знати.
Медсестра, бліда як смерть, з огидою і жахом в очах швидким рухом кинула істоту, що звивалася, у прозору ємність і зачинила кришку. Вона впала на дно, згорнулася, потім знову поповзла по гладкому пластику, намагаючись знайти вихід. У палаті повисла тиша, що порушувалася тільки тихим шурхотом ніжок по пластику і важким, уривчастим диханням медсестри. Вона дивилася на банку, ніби не вірячи своїм очам. Потім повільно перевела погляд на Артема.
І тут сталося диво.
Артем на ліжку глибоко, зі свистом вдихнув. Такий глибокий вдих, ніби він не дихав роками. Його грудна клітка піднялася високо. Потім він видихнув, і на його обличчі всього на секунду розгладилася складка болю. Він не прокинувся, але його сон відразу став іншим. Не темною безоднею, а просто сном. Глибоким, але природним.
Медсестра, не випускаючи з рук банку з тварюкою, підійшла до моніторів. Вона дивилася на цифри, що стрибали. Частота дихання вирівнялася. Сатурація — рівень кисню в крові — почала повільно, але невпинно повзти вгору. Вісімдесят вісім. Вісімдесят дев’ять. Дев’яносто.
Вона повернулася до Лізи. Дівчинка стояла, притиснувшись до стіни, і дивилася на банку. В її очах не було тріумфу. Не було «я ж казала». Там був жах. І величезний, всепоглинаючий сум. Тому що ця штука забрала її тата, а вона не змогла його врятувати. І ця думка, мабуть, була написана у неї на обличчі.
— Лізо… — почала медсестра, але голос її зірвався.
У цей момент двері в палату з силою відчинилися. На порозі стояла мама Лізи. Її обличчя було спотворене страхом. Вона, мабуть, шукала доньку по всій лікарні. Побачивши її тут, у забороненій палаті, поруч із медсестрою і з пацієнтом, вона застигла.
— Лізо! Що ти наробила?! — її шепіт був гучнішим за крик. Вона кинулася до доньки, хапаючи її за руку. — Я тобі казала! Я тобі!..
Вона не договорила. Її погляд упав на банку в руках у медсестри. На те, що ворушилося всередині. Потім на обличчя медсестри. Потім на монітори з цифрами, що зростали.
Мама Лізи замовкла. Її рука, що стискала руку доньки, разтиснулася. Вона повільно, як у сповільненій зйомці, підняла очі на Лізу.
— Що… що це? — тільки й змогла видихнути вона.
І тут у коридорі зчинилася метушня. Почулися швидкі, впевнені кроки і голоси. Голос того самого сивочолого головного лікаря:
— Чергова тут? Що за показники? Я бачив стрибок на віддаленому моніторі.
Лікар з’явився у дверях. За ним — батько Артема з червоними від безсоння очима, але з дикою надією на обличчі.
— Що сталося? — випалив батько. — Йому… йому краще?
Коментування закрито.