— Постараюся.
Він дістав хустинку і витер їй щоку — Маша не помітила, що плаче.
— Все буде добре, Машо. Обіцяю.
Операція пройшла успішно — так сказали лікарі через чотири години, які Маша провела в коридорі, стискаючи руки так сильно, що нігті впилися в долоні. Дмитро сидів поруч, мовчки, просто був, і це чомусь допомагало.
— Вона житиме, — сказав хірург, знімаючи маску. — Ще кілька днів у реанімації, потім у звичайну палату. Місяць-півтора на відновлення. Але житиме.
Маша не пам’ятала, як опинилася в обіймах Дмитра, як плакала йому в сорочку, як він гладив її по голові й говорив щось заспокійливе. Вона пам’ятала тільки почуття, величезне, світле, як спалах, що все справді буде добре.
Наступні тижні були дивними. Дмитро приїжджав щодня, не тільки в лікарню, а й до Маші. Привозив їжу, бо вона забувала їсти. Возив до школи й зі школи. Стежив, щоб вона спала хоч скількись. Робив усе те, що мала робити мама, але не могла.
— Чому ви це робите? — запитала Маша одного разу. Вони сиділи в машині, повертаючись з лікарні. Мама вже була у звичайній палаті, слабка, але жива, і навіть посміхалася.
— Тому що повинен. Тому що хочу. Обирай будь-яку відповідь.
— А ваша дружина?
Він промовчав. Маша бачила, як щелепа його напружилася, як руки стиснулися на кермі.
— З дружиною… Складно.
— Вона погана.
— Машо… Я знаю, що діти не повинні так говорити про дорослих.
— Але вона погана. Вона зробила мамі погано і вам теж робить погано. Я бачу.
Дмитро подивився на неї, і в очах його було щось таке, що Маша не змогла прочитати. Здивування? Вдячність? Сум?
— Ти розумна дівчинка, — сказав він нарешті. — Занадто розумна для своїх років.
— Так мама каже.
— Мама має рацію.
Вони приїхали додому, і Маша пішла робити уроки, а Дмитро залишився в машині. Вона бачила з вікна, як він сидить там, не рухаючись, дивиться кудись перед собою. Потім дістав телефон, поговорив з кимось, поклав слухавку, і обличчя його стало таким, яким Маша його ще не бачила. Рішучим.
Через тиждень він прийшов до лікарні не один, а з букетом квітів — величезним, білим, зі стрічкою. Мама вже сиділа в ліжку, ще бліда, але жива, справжня. Вона подивилася на квіти, потім на нього, і щось промайнуло між ними — якась нечутна розмова, яку Маша не зрозуміла, але відчула.
— Дмитре! Зачекай! Дай сказати!
Він сів на край ліжка, взяв її руку.
— Я подав на розлучення. З Кірою. Три дні тому.
Маша затамувала подих. Мама дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Чому?
— Тому що вона… Не та, з ким я хочу бути. Не та, кого я люблю. Я це давно розумів, просто боявся визнати. Боявся визнати собі, що помилився, що вибрав не ту людину, що весь цей час… — Він замовк.
Мама продовжувала дивитися на нього, і в очах її були сльози — не сумні, якісь інші.
— А тепер? — запитала вона тихо.
— А тепер я хочу бути з тобою. Якщо ти дозволиш. Якщо даси мені шанс.
Маша сиділа на стільці біля дверей і намагалася не дихати. Це було як у кіно — в тому самому кіно, яке мама любила дивитися вечорами, з красивими людьми і щасливими кінцями.
— Дімо, — сказала мама, і голос її тремтів. — Я не… Ти ж розумієш, що я не через гроші? Що мені не потрібно?
— Знаю. Саме тому й хочу бути з тобою. Тому що тобі не потрібно. Тому що ти бачиш мене, а не мої гроші. Тому що твоя донька стрибнула в крижану воду заради незнайомої людини, і це говорить про тебе більше, ніж будь-які слова.
— Вона не стрибала, вона повзла, — машинально поправила мама.
— Деталі.
Вони дивилися одне на одного, і Маша бачила, як між ними щось відбувається. Щось велике і важливе, що було раніше, але ховалося, і тепер нарешті вийшло назовні.
— Так, — сказала мама. — Добре. Спробуємо.
Розлучення Дмитра було некрасивим, Кіра не збиралася відпускати його просто так. Маша чула уривки розмов, бачила заголовки в інтернеті (вона навчилася шукати сама, бо дорослі намагалися нічого не розповідати). «Скандальне розлучення мільйонера». «Дружина звинувачує чоловіка в зраді». «Хто ця жінка, заради якої він усе кинув?»
Кіра давала інтерв’ю, Маша знайшла одне на Ютубі. Красива, холодна, в чорній сукні. Говорила, що чоловік її зрадив, що проміняв її на якусь медсестру, що світ несправедливий. Але очі її були все такими ж — порожніми, розважливими. І Маша розуміла: вона не страждає. Вона злиться, бо програла.
— Не дивися цього, — сказала мама, зазирнувши їй через плече. — Це сміття.
— Я знаю. Але цікаво.
— Цікаво, як люди можуть бути такими злими?
Коментування закрито.