Лід тріснув так голосно, що Маша навіть не одразу зрозуміла: це не гілка, це щось страшне.
Вона стояла на березі міського ставка з пакетом, у якому лежали два буханці хліба та пачка найдешевшого печива. Мама обіцяла спекти шарлотку, якщо Маша принесе все до темряви. Грудневе сонце вже сідало, забарвлюючи сніг у рожевий, і дівчинка поспішала, але цей звук змусив її завмерти.
А потім вона побачила: посеред ставка, там, де лід був найтоншим, борсалася людина. Чорне пальто, гарне, як у кіно про багатих, миготіло в ополонці, руки хапалися за краї, які одразу ж обламувалися.
— Допоможіть! — крикнув чоловік, але голос його був дивно тихим, ніби він уже втомився кричати.
Маша озирнулася: на алеї стояли люди. Жінка в норковій шубі дивилася, притиснувши руку до грудей, але не рухалася. Чоловік у спортивному костюмі дістав телефон — чи то знімати, чи то дзвонити, незрозуміло. Парочка студентів перезирнулася і пішла в інший бік, швидко, майже бігом.
— Викличте когось! — крикнула жінка в шубі, але сама залишилася стояти.
Маша дивилася на потопаючого і думала про те, що мама казала їй ніколи не виходити на лід. Мама казала багато чого: що не можна розмовляти з незнайомими, що не можна брати цукерки у чужих, що треба бути обережною, бо вона, Маша, — єдине, що в мами залишилося. Але мама також казала, що люди повинні допомагати одне одному, бо інакше світ перетвориться на холодне місце, де кожен сам за себе.
Маша подивилася на свій пакет із хлібом, потім на ополонку, потім на людей, які все ще стояли й дивилися. Чоловік у воді вже майже не кричав, він просто тримався за край льоду і дивився на берег очима, в яких Маша навіть з такої відстані бачила страх.
Вона не пам’ятала, як опинилася на льоду. Просто раптом зрозуміла, що біжить, і що її валянки ковзають, і що серце калатає так голосно, що заглушує все інше.
— Дівчинко, куди ти? — крикнув хтось із берега, але Маша вже не слухала.
Вона знала, що не можна підходити до ополонки близько — у школі показували картинки, пояснювали. Тому вона лягла на лід метрів за три від діри й поповзла. Шарф розмотався і волочився поруч, як руда змія.
— Іди! — прохрипів чоловік, коли побачив її. Зуби його стукали, губи посиніли, але очі були злі. — Іди звідси, дитино, ти провалишся!
Маша не відповіла. Вона дивилася на нього, потім на лід навколо ополонки, потім на свій шарф. Шарф був довгий, бабуся зв’язала його ще до того, як померла, і мама казала, що це пам’ять і що його треба берегти. Але бабуся теж казала, що речі — це просто речі, а люди важливіші.
Маша зняла шарф і кинула один кінець у бік чоловіка. Шарф упав у воду поруч із його рукою.
— Хапайтеся! — сказала вона голосом, який сама не впізнала.
— Я не можу тебе витягнути, — відповів чоловік, але шарф все-таки схопив.
— Вам треба самим. Я триматиму, а ви підтягуйтеся. Тільки не смикайте сильно, а то я поїду до вас.
Вона не знала, звідки взялися ці слова. Може, з якогось фільму, може, з книжки, яку читала мама. Чоловік дивився на неї секунду, дві, потім кивнув. Він почав підтягуватися, і Маша відчула, як шарф натягнувся, як її потягло вперед. Вона вперлася валянками в лід, але валянки ковзали. Тоді вона перевернулася на спину, обмотала шарф навколо зап’ястя і вперлася п’ятами. Так було краще, вона майже не рухалася.
Чоловік повільно, дуже повільно виповзав із води. Лід під ним тріщав, і щоразу Маша думала, що зараз він провалиться знову, але він не провалювався. Він повз до неї, залишаючи за собою мокрий слід, і його дороге пальто було тепер схоже на ганчірку. Коли він опинився поруч, Маша побачила, що він зовсім не старий, може, як той актор із серіалу, який подобається мамі. Обличчя гарне, але зараз сіре і страшне.
— Повземо до берега, — сказала вона. — Повільно. Не вставайте.
Вони повзли цілу вічність. Маша чула, як на березі хтось кричить, як виє сирена — хтось усе-таки викликав швидку. Вона думала про те, що мама буде сваритися, що шарф тепер мокрий і брудний, що хліб, напевно, вже розчавився в пакеті, який вона кинула на березі.
Коли вони нарешті дісталися до твердого берега, Маша сіла в сніг і заплакала. Не від страху — страх вона відчує потім, уночі, коли лежатиме в ліжку і згадуватиме тріск льоду. Зараз вона плакала просто тому, що все закінчилося, і тому, що дуже змерзла, і тому, що чоловік поруч із нею теж плакав, хоча дорослі чоловіки начебто не повинні.
Навколо вже метушилися люди, з’явилися звідкись, як таргани, коли вмикаєш світло. Жінка в шубі простягала Маші свій шарф, якийсь чоловік дзвонив по телефону, лікарі зі швидкої бігли з ношами.
— Як тебе звати? — запитав мокрий чоловік, і зуби його стукали так, що слова виходили рваними.
— Маша. Маша Тихомирова.
— Я Дмитро. Дякую тобі, Машо Тихомирова.
Лікарі вже тягли його до машини, закутували в ковдру, але він усе озирався на неї. Маша дивилася, як швидка від’їжджає, потім підібрала свій пакет — хліб і справді пом’явся, але не сильно — і пішла додому.
Мама зустріла її криком. Не злим, а переляканим: хтось із сусідів уже встиг зателефонувати й розповісти, що бачив Машу на льоду. Віра Тихомирова, 29 років, красива навіть зараз, коли обличчя її було білим від жаху, схопила доньку за плечі й трусила, питаючи, що сталося і навіщо вона це зробила.
Маша розповіла все як було: про тріск, про чоловіка, про шарф. Мама слухала, і обличчя її змінювалося: спочатку страх, потім здивування, потім якась дивна гордість, потім знову страх.
— Ти могла потонути, — сказала вона нарешті.
— Я знаю.
— Ніколи більше так не роби.
— А якби він помер?…
Коментування закрито.