— Ти занадто багато на себе береш. Син розбереться з тобою.
Ось тоді в мені щось остаточно клацнуло. Страху не було. Була втома.
— Ні, — відповіла я твердо. — Тепер розбиратися буду я.
Я поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Руки не тремтіли. Всередині був дивовижний спокій, ніби я нарешті перестала виправдовуватися навіть перед самою собою. Я відкрила ноутбук і оформила переказ — не свекрусі й не родині, а на окремий рахунок, про який давно думала. Свій. Особистий. Без доступу і запитань.
Увечері чоловік повернувся напружений, немов ішов не додому, а на допит.
— Мама дзвонила, — сказав він з порога. — Ти їй нагрубила.
— Я позначила межі, — спокійно відповіла я. — І тобі теж час їх почути.
Він пройшов до кімнати, сів навпроти мене.
— Ти що, вирішила від нас відокремитися?
— Я вирішила перестати бути зручною, — сказала я, — це різні речі.
Він мовчав, і я продовжила, не підвищуючи голосу:
— Або мої доходи і рішення залишаються між мною і мною, або ми живемо окремо. Я більше не буду жити під контролем твоєї матері.
— Ти ставиш ультиматуми, — видавив він.
— Я ставлю умови для поваги, — відповіла я. — Без них сім’ї не буває.
Він довго сидів, дивлячись у підлогу. Я бачила, як у ньому борються звичка і страх щось змінити. Нарешті він тихо сказав:
— Мені потрібен час.
— Час у тебе є, — кивнула я, — але назад дороги немає.
Тієї ночі він знову ліг окремо. А я вперше за довгий час заснула спокійно. Я знала: що б не сталося далі, примирення чи розставання, я більше не віддам ні свої гроші, ні своє життя на поталу чужим очікуванням. І це було найціннішим підсумком усієї цієї історії.
Коментування закрито.