Ніч минула майже без сну. Чоловік ліг мовчки, відвернувшись до стіни, і між нами немов виросла невидима перегородка. Я лежала, дивлячись у темряву, і прокручувала в голові одне й те саме питання: «Якщо завтра все повториться, що я зроблю?». Відповідь поступово оформлювалася сама собою — без істерик і різких думок, спокійна і до страху ясна.
Вранці він пішов рано, не розбудивши мене. На столі залишилася брудна чашка, як німий докір або знак недомовленості. Я зібрала себе по шматочках: душ, кава, робочі листи. Робота завжди рятувала: там все було просто і чесно, за результат платили, а за емоції не вимагали звіту.
І саме в цей момент телефон знову задзвонив. Ім’я свекрухи висвітилося на екрані. Я дивилася на нього кілька секунд, а потім відповіла.
— Слухаю.
— Ну що? — почала вона без привітання. — Син сказав, ви вчора поговорили. Значить, ти все зрозуміла?
Її голос був холодним, упевненим, немов рішення вже прийнято без мене.
— Я зрозуміла одне, — спокійно відповіла я. — Більше так не буде.
— Як це «не буде»? — Вона підвищила тон. — Ти думаєш, можеш просто взяти і закрити рота родині?
— Я думаю, що мої гроші — це не тема для обговорення, — сказала я. — І ви більше не приходьте без запрошення.
У слухавці повисла пауза, а потім пролунав короткий злий смішок…
Коментування закрито.