А може, саме те заціпеніння, що напало на дівчину, врятувало її? Уже потім, після всього, що сталося, Стас розповів про спосіб, про який почув від когось бувалого. Мовляв, якщо поруч ведмідь, треба впасти на землю, завмерти, прикинутися мертвим. І тоді звір не зачепить. Катя не впала, звісно, але завмерла. Навіть, здається, не дихала кілька хвилин. Хай там як, клишоногий умчав у хащу. А Катя виявила себе зовсім саму, посеред темного лісу.
І куди йти, вона не знала. Лише приблизний напрямок. Але, рятуючись від ведмедя, Катя петляла. Звісно, вона не запам’ятала, куди й коли звертала. І от тут-то Каті знову стало страшно. Заблукала. Вона довго ходила поміж дерев, кликала друзів, намагалася залишати на деревах зарубки, щоб розуміти, чи не ходить вона колами. Кілька разів їй доводилося залазити на дерево: вона чула в лісі якісь тривожні звуки й поспішала сховатися на висоті. Руки дівчини вкрилися саднами й подряпинами, але це її зараз зовсім не хвилювало.
Урешті вже під ранок, коли небо почало бліднути, Катя натрапила на стоянку. Цілком випадково вийшла до потрібного місця. Посеред галявини горіло вогнище. Поруч сиділа Альонка, заплакана й налякана. Хлопців поблизу не було видно. Побачивши подругу, Альонка кинулася до неї, притисла до себе й розридалася.
— Ти жива! — схлипувала Альонка. — Ми ж думали все. Він же за тобою погнався, розлючений ведмідь. Виглядало так, ніби в тебе жодних шансів.
— Але зі мною все гаразд, як бачиш, — усміхнулася Катя. — Решта де?
— Тебе шукають, точніше, те, що від тебе залишилося, — відповіла Альонка. — Мене тут залишили, сказали, на випадок, якщо ти повернешся. Але в цей випадок ніхто не вірив, просто вони не захотіли брати мене з собою, думали, так безпечніше. Розкажи, як ти врятувалася?
За якийсь час один за одним з’явилися решта. Кожен із них спочатку виглядав блідим і зневіреним, але, побачивши Катю, розквітав і стискав її в міцних обіймах. І ці обійми справді заспокоювали дівчину після пережитого страху. Це було саме те, чого вона в той момент потребувала.
— Я б нізащо собі не пробачив ніколи в житті, якби з тобою щось сталося, — з почуттям промовив Федір, дивлячись на Катю якимось особливим поглядом. Він виглядав як людина, в якої щойно з плечей звалився величезний важкий тягар.
Коли захват зустрічі вщух, хлопці розпалили згасле вогнище. Потім усі неспішно поснідали.
— Пригод нам, мабуть, досить, — сказав Федір, окинувши всіх уважним поглядом. — Це все надто небезпечно. Треба повертати назад.
— А як же камені? Ми ж до них ішли.
Стас явно відчував розчарування. З одного боку, Катя його чудово розуміла, з другого — була згодна з Федором. Їхній похід набував дедалі більш екстремального характеру.
— Стасе, тобі насамперед би додому треба. Невідомо, що з твоєю ногою.
І тільки тут Катя помітила, що нога Стаса нижче коліна перев’язана бинтом, який уже встиг забруднитися.
— Що сталося? — спитала Катя.
— Та дрібниці, — відмахнувся Стас.
Виявилося, що під час нічних блукань лісом у пошуках Каті Стас напоровся на повалене дерево. Пощастило ще, що лише ногою, а не животом чи оком. Судячи з розповіді Федора, рана виявилася глибокою.
— Нам треба назад, — повторив Федір, — усім.
— А камені… Ми до них обов’язково дійдемо наступного разу, — додав Олег. — Тільки підготуємося до походу краще. Наступного року дійдемо й загадаємо наші заповітні бажання.
— Зараз і справді не до містичних каменів, — зітхнула Альонка. Увесь її вигляд говорив про те, що вона дуже-дуже втомилася.
— Ну гаразд, — неохоче погодився Стас. — Одного разу ми все одно до них доберемося. Обов’язково. Домовилися?
— Домовилися, — пролунав дружний хор голосів.
Так усе виглядало вже краще. Їхня пригода обривається не назавжди. Вона просто переноситься на пізніший термін.
— Ну, а тепер згортаємося і в зворотний шлях, — скомандував Федір. — Нам доведеться зробити дорогою кілька привалів. Добре б до настання сутінків уже вийти з лісу. Переночуємо біля машини, а вранці додому…
