— Катя вже майже спить, язик заплітається.
«Хитрістю. І міцним духом. Лягай спати, доню».
«Уранці вони будуть тут. Але ми їх гідно зустрінемо». Катя миттю відключається.
Останнє, що вона бачить, — як сліпий старий підкидає у вогнище пучки пахучих трав. Дим стає густим, дурманним, приховує все навколо. Їй сниться страшна війна.
Але не та, з танками й ревучими літаками. А інша війна. Вона стоїть посеред величезного білого поля, а на неї повільно йдуть вовки.
Але в цих вовків людські обличчя. Обличчя майора Рябова, якого вона вдарила. Обличчя Криси, обличчя Івашина.
«Ти жорстока вбивця, Катю», — кажуть вони моторошним хором. «Тобі зовсім немає місця серед живих. Іди просто до нас».
Вона піднімає гвинтівку, але гвинтівка раптом перетворюється на змію й боляче кусає її за руку. Катя прокидається від різкого поштовху. Настав ранок.
У землянці доволі світло. Старий сидить поруч і методично точить величезний ніж об камінь. «Вставай», — каже він. «Вони вже перейшли струмок. За годину будуть тут».
Катя схоплюється. Голова напрочуд ясна, м’язи болять, але слухаються. Гаряча їжа й довгий сон створили справжнє диво.
«Мені треба терміново йти». Вона швидко хапає свою гвинтівку. «Я відведу їх від тебе, діду, інакше вони тебе просто вб’ють».
Старий добродушно всміхається беззубим ротом. «Мене не можна вбити. Я вже помирав тричі, а ти живи. Дивись сюди».
Він спритно відсуває шкуру на дальній стіні землянки. Там прихований прохід. Вузький довгий лаз, що веде кудись углиб гори.
«Це стара штольня. Ще діди мої тут мідь шукали. Вийдеш на той бік хребта просто до залізниці».
«Але там дух гори живе. Якщо свій страх покажеш, він тебе назавжди забере». «Дякую, діду».
Катя поривчасто хоче обійняти його, але він відсторонюється. «Іди, лиши мені гром-палицю. Твою гвинтівку».
«Навіщо? Їм потрібна здобич. Я дам їм цю здобич». Катя ошелешено дивиться на нього.
Сліпий старий хоче самотужки зупинити озброєний загін охорони? Це вірне самогубство. «Ні, я не залишу тебе тут беззбройним».
«Ти дурна, дівко», — лагідно каже старий. «Мені твоя гвинтівка не для стрільби, мені для хитрого обману. Іди».
Катя слухняно пірнає в темний лаз. Вона повзе вузьким земляним тунелем, що пахне вогкістю й вічністю. Позаду в землянці лишається старий.
Він акуратно кладе Катину гвинтівку на стіл, просто навпроти входу. Прив’язує до спускового гачка мотузку, а другий кінець кріпить до дверей. Стара ефективна витівка сибірських партизанів.
За 20 хвилин Катя вибирається назовні, на інший бік крутого схилу. Тут крижаний вітер свистить іще лютіше. І тут вона чує гучний звук.
Глухий розкотистий вибух. І людські крики. Вони таки увірвалися в землянку.
Його хитра пастка спрацювала? Чи старий зробив щось зовсім інше? Вона бачить, як із труби землянки валить чорний жирний дим. Землянка яскраво горить.
Катя стоїть на одному коліні в снігу. Гарячі сльози швидко замерзають на обвітрених щоках. Ще одне людське життя, віддане за неї.
Спочатку Люта, хоч і вижила, потім утікачки, тепер цей сліпий старий. «Скільки ще!» — у розпачі кричить вона в небо. «Скільки ще людей має померти, щоб я просто жила?»
Відповіді немає, виє тільки пронизливий вітер. Але тепер у неї зовсім немає гвинтівки. Лише армійський пістолет і сім патронів. І карта Івашина.
І лють. Холодна, біла, очищувальна лють. Попереду високий перевал, а за ним довгоочікувана залізниця.
Але між Катею і свободою все ще стоїть Івашин. Він живий, вона виразно чула його голос перед тим вибухом. І він у невимовній люті.
Тепер це більше не погоня. Це жорстоке полювання на пораненого звіра. І звір остаточно загнаний у кут.
Вітер на перевалі не просто дме. Він буквально ріже плоть, як грубий наждак. Тут, на висоті тисячі метрів, немає дерев, щоб сховатися.
Лише голі гострі скелі, обледенілий наст і сіре небо. Небо здається нижчим, ніж низька стеля в карцері. Катя вперто повзе.
Іти на повен зріст тут фізично неможливо: здує в глибоку прірву. Вона дереться схилом, чіпляючись обмороженими пальцями за гостре каміння. Лижі довелося кинути біля виходу зі штольні.
На камінні від них жодного зиску, тепер вона звичайна піхота. У кишені бушлата важко лежить пістолет. Сім патронів. Сім шматочків свинцю проти цілого світу.
Катя проклинає себе за те, що віддала свою гвинтівку старому. Із снайперською зброєю вона була б тут справжньою королевою. Вона могла б зняти будь-кого, хто з’явиться на горизонті, з кілометра.
А з пістолетом ефективна дальність усього 50 метрів. У горах це смішна дистанція плювка. Але вона чітко розуміє: старий мав цілковиту рацію.
Гвинтівка в його досвідчених руках дала їй життєво необхідну фору. Івашин, якщо він лишився живий, втратив дорогоцінний час, штурмуючи порожню землянку. Ця відвойована година — її єдиний реальний шанс дійти до залізниці.
Унизу в долині розстеляється панорама, від якої перехоплює подих. Ліс унизу здається безкраїм чорним морем. Через нього, як тонкий шрам, тягнеться далека залізнична гілка.
Це дорога життя і смерті. Нею везуть чорне вугілля на південь і нових зеків на північ. Катя бачить удалині дим.
Далекий, густий чорний стовп диму. Це паровоз. Він іде дуже повільно, важко пихкаючи на затяжному підйомі.
Це її рятівний потяг. Якщо вона встигне спуститися до колії до того, як він пройде, вона врятована. Якщо ні, наступного потяга доведеться чекати цілу добу.
А доба на такому дикому морозі — це вірна смерть. Катя починає свій ризикований спуск. Вона ковзає осипом, збиваючи ноги й роздираючи коліна в кров.
Біль давно став звичним тлом, як і постійний шум вітру. Вона спускається одну годину, потім другу. До рятівної колії лишається всього один кілометр.
Уже виразно чути гудок паровоза. Це протяжний, тужливий звук, який гучною луною відбивається від гір. І тут вона різко зупиняється.
Снайперський інстинкт, те саме горезвісне шосте чуття, б’є на сполох. Попереду, біля підніжжя схилу, де стежка виходить до насипу, щось не так. Сніг там здається надто рівним, неприродно білим.
А трохи вище, за грядою каміння, зрадливо блиснуло. Оптика, можливо бінокль. Катя миттю падає за валун.
Серце пропускає удар. Вони вже тут. Вони не пішли по її сліду через темну штольню.
Вони обійшли гору на швидких лижах пологим схилом. Івашин чудово знав свою карту. Він знав, що штольня виводить саме до цієї ділянки колії.
І він просто влаштував класичну засідку в кінцевій точці маршруту. Це тактика служби безпеки — не ганятися за зайцем по всьому лісу, а чекати біля нори. Катя дуже обережно визирає.
Їх троє. Один із важким кулеметом заляг просто біля самого насипу. Двоє з автоматами на флангах трохи вище схилом.
Сектор обстрілу перекриває абсолютно все. Тут і муха не пролетить. Івашина поки не видно.
Він, мабуть, керує з укриття або сидить у теплі в дрезині. Ситуація схожа на шаховий мат у два ходи. Потяг буде тут рівно за двадцять хвилин.
Шлях до нього надійно перекритий кулеметом. У Каті є тільки пістолет. Дистанція до засідки — триста метрів.
Що, снайперко, ось і фінал? Катя стискає руків’я зброї так, що біліють кісточки пальців. Ти пройшла вогонь, воду й мідні труби, щоб загинути за сто метрів від свободи.
Вона уважно оглядає місцевість. Ліворуч — стрімка неприступна скеля. Праворуч — відкритий схил, ідеальний тир для кулеметника.
Прямо — валуни, за якими сидять готові стріляти вороги. Єдиний варіант — зухвало викликати вогонь на себе, змусити їх нервувати й помилятися. Але в неї зовсім немає права на найменшу помилку.
У цей момент погода вирішує втрутитися. З перевалу раптом спускається щільний туман. Молочний, крижаний туман — провісник нової хуртовини.
Він швидко повзе схилом, приховуючи каміння, дерева й людей. Видимість падає до десяти метрів. Це її щасливий шанс.
У тумані важкий кулемет практично марний. У тумані вирішують тільки гострий слух і швидка реакція. Катя з полегшенням видихає.
Вона встає й починає спускатися. Не бігом, а м’яким кроком. М’яким, безшумним, котячим кроком. Вона входить у густе молоко туману.
Світ зникає, є тільки сіра непроглядна мла. Вона подумки рахує кроки. Сто, потім двісті.
Десь просто попереду мають бути причаєні автоматники. Лунає хрускіт снігу. Праворуч.
Хтось невпевнено йде їй навперейми. Катя миттю завмирає. Вона повністю перетворюється на слух.
«Петров, ти де?» — лунає гучний, переляканий шепіт. «Тут я. Ні зги не видно, товаришу лейтенанте».
«Може, вона ще не спустилася? Івашин сказав чекати тут і дивитися в обидва». Катя розуміє: вони сильно нервують. Вони до тремтіння бояться її.
Легенда про скажену снайпершу працює винятково на неї. Вона робить один крок. Потім ще один. Силует виникає з туману абсолютно раптово, за п’ять метрів.
Постать у білому маскхалаті з автоматом напереваги. Солдат стоїть спиною до неї, вдивляючись угору схилом. Катя повільно піднімає пістолет.
Стріляти?
