Запрошені експерти в студіях цілком серйозно міркували про нестабільний психічний стан цієї жінки. Вони гадали, як вона змогла самотужки напасти на трьох кремезних поліцейських. При цьому ніхто навіть не ставив логічного запитання, чому саме вона це зробила.
Нікого абсолютно не цікавила її правдива версія нічних подій. Показовий суд був призначений на найближчу доступну дату. Очевидно, хтось дуже впливовий хотів якнайшвидше закрити цю скандальну справу.
Замовники прагнули назавжди поховати всі вкрай незручні деталі поліцейського свавілля. Саме судове засідання відбулося в районному суді того самого містечка Гірного. Це було саме те місце, звідки вона з боєм утекла п’ять днів тому.
Козлов особисто був присутній у залі суду, сидячи в перших рядах. Його опухле обличчя прикрашала масивна гіпсова пов’язка на зламаному носі. На його постраждалій руці красувався щільний медичний бандаж.
Він дивився на підсудну з неприхованою первісною ненавистю й зловтішним торжеством. Перевертень у погонах був абсолютно впевнений у своїй остаточній і беззаперечній перемозі. Його вірні спільники, Волков і Медведєв, покірно сиділи поруч зі своїм босом.
Обидва виглядали добряче пом’ятими після нічної бійки, але вельми задоволеними поточним результатом. Вони в один голос дали під присягою свідчення, наскрізь сповнені нахабної брехні й навмисних перекручень. Поліцейські клялися, що вона напала на них без найменшої провокації й погрожувала всіх убити.
Вони також додали, що під час затримання вона нібито виявляла явні ознаки тяжкого психічного розладу. Її державний адвокат виявився зовсім недосвідченим і боязким молодим чоловіком. Він був явно до смерті заляканий суворими обставинами цієї резонансної справи.
Захисник практично не намагався відстоювати її права чи спростовувати абсурдні свідчення позивачів. Суворий обвинувальний вирок був вирішений нагорі ще до фактичного початку засідання. Вердикт гласив: три роки виправної колонії суворого режиму.
Їй інкримінували збройний напад на представників влади й завдання тяжкої шкоди їхньому здоров’ю. Додатковою обтяжливою обставиною стала її зухвала втеча з-під варти. Суддя зачитувала цей несправедливий вирок дуже монотонним голосом, боягузливо уникаючи дивитися Наталії просто в очі.
Три роки в’язниці — це було значно менше, ніж ті десять років, які спочатку обіцяв їй Козлов. Але цього строку було цілком достатньо, щоб назавжди знищити її бездоганну військову кар’єру. Цей вирок повністю руйнував її професійну репутацію й ламав усе подальше життя.
Коли похмурі конвоїри виводили засуджену із зали суду, вона на мить обернулася. У натовпі вона безпомилково зустрілася поглядом зі зловтішним Козловим. Він переможно посміхався своєю кривою й неймовірно злою усмішкою.
Але Наталія, на його велике здивування, теж холодно посміхнулася йому у відповідь. І щось незбагненно лячне в її спокійній усмішці змусило його радість миттю згаснути. Бо її погляд безмовно говорив: «Це ще далеко не кінець, це лише початок».
Він виразно читав по її губах, що коли вона вийде на волю, а вона неодмінно вийде, пощади не буде. Саме тоді ці негідники повною мірою дізнаються, що таке справжнє, безжальне правосуддя.
Виправна колонія номер сім розташовувалася за сто кілометрів від Північного міста, у глухому місці, оточеному безкраїми полями й рідкими лісосмугами. Сірі бетонні стіни з колючим дротом угорі, сторожові вежі по периметру й важкі металеві ворота — усе тут було створене для придушення волі. Ці похмурі атрибути мали постійно нагадувати ув’язненим про повну безнадійність їхнього теперішнього становища.
Наталію доправили сюди наступного дня після винесення вироку в спеціальному броньованому фургоні. Вона їхала разом із п’ятьма іншими засудженими жінками, готуючись до суворих випробувань. Сама процедура тюремного прийому виявилася максимально суворою й навмисно принизливою.
Особистий огляд, обшук порожнин тіла, перевдягання в грубу тюремну робу, фотографування й зняття відбитків пальців. Усе це вона перенесла з абсолютно кам’яним обличчям, не дозволяючи наглядачкам побачити й тіні емоцій. Розвідниця чудово знала, що в таких суворих місцях будь-який прояв слабкості стає відкритим запрошенням для тюремних хижаків.
Їй було відомо, що небезпека може походити як від інших ув’язнених, так і від співробітників адміністрації. Нову ув’язнену передбачувано визначили в окремий барак для особливо небезпечних злочинниць. Очевидно, сфабрикований напад на офіцерів поліції автоматично зараховував її саме до цієї категорії.
Їй дісталося жорстке ліжко в кутку задушливої загальної камери, розрахованої на двадцять осіб. Тонкий ветхий матрац наскрізь смердів потом і гіркими сльозами незліченної кількості попередниць. Одне маленьке заґратоване вікно містилося під самою стелею, і крізь нього ледве пробивалося тьмяне денне світло.
Численні сусідки по камері дивилися на неї з неприхованою цікавістю й явною настороженістю. Новенька завжди була інтригуючою загадкою: потенційною загрозою чи потенційною жертвою. Однак Наталія не стала покірно чекати, поки місцева тюремна ієрархія сама вирішить її подальшу долю.
Уже першого вечора вона напряму звернулася до визнаної лідерки в цій камері. Це була велика й сувора жінка на прізвисько Бульдог, яка відбувала тривалий строк за вбивство чоловіка. Спокійно, без прояву агресії, але й без краплі страху, Наталія пояснила, хто вона така.
Вона чітко дала зрозуміти всім присутнім, чому з нею краще ніколи не зв’язуватися. Її бойове минуле, професійні навички рукопашного бою й повна готовність до жорсткого самозахисту. Усе це було викладено сухим, суворо діловим тоном, ніби констатувалися незаперечні об’єктивні факти.
Авторитетна Бульдог оцінила її важким поглядом досвідченого хижака й мовчки схвально кивнула. У тюрмі понад усе поважають реальну силу, а Наталія щойно переконливо продемонструвала свою. Після цього дні у виправній колонії потяглися нестерпно повільно, наповнені сірою монотонною рутиною.
Ранній підйом о шостій годині ранку й мізерний сніданок із зовсім неїстівної прісної каші. Потім ішла виснажлива робота в місцевому швейному цеху до самого обіду й продовження зміни до вечері. Увечері надавали лише одну годину особистого часу, після чого оголошувався суворий відбій о десятій годині.
Наталія механічно виконувала абсолютно все, чого від неї вимагали суворі тюремні правила. Однак її натренований розум був цілком зосереджений зовсім на іншому. Він безперервно планував, холодно аналізував ситуацію й терпляче чекав неминучої розв’язки.
Вона твердо знала, що полковник Соколов ніколи не залишить її тут помирати. За ті довгі п’ять днів, що вона провела в бігах, їй вдалося передати йому важливе зашифроване повідомлення. Це послання містило всі найдрібніші подробиці нічного інциденту на трасі.
У звіті були вказані точні імена й посади всіх трьох корумпованих співробітників дорожньої поліції. Там само містилася критично важлива інформація про надійне місцезнаходження секретних державних документів. Полковник Соколов був неймовірно впливовою людиною, що мала широкі зв’язки в силових структурах і уряді.
Якщо хтось узагалі й міг законно визволити її з цієї пастки, то тільки він. Головне питання полягало лише в тому, скільки саме дорогоцінного часу займе ця складна операція. На третій день незаконного ув’язнення до неї несподівано підійшла старша наглядачка.
Співробітниця сухо повідомила, що до ізольованої ув’язненої прибув важливий відвідувач. Це було вкрай несподівано й повністю вибивалося зі звичних правил цього закритого закладу. Зазвичай право на довгоочікуване побачення надавалося лише після певного строку перебування у виправній установі.
Ба більше, будь-які подібні візити завжди вимагали дуже довгого й складного попереднього погодження. Наталію швидко провели до окремої захищеної кімнати для зустрічей, де на неї вже чекав гість. Це був незнайомий чоловік в охайному цивільному костюмі, який виглядав максимально непримітно.
Він був невисокий, починав лисіти й мав обличчя, яке зовсім неможливо було б запам’ятати в натовпі. Гість тихо представився Віктором Миколайовичем і довірливо повідомив, що працює безпосередньо з полковником Соколовим. Його голос звучав дуже тихо, але в ньому безпомилково вгадувалася тверда впевненість людини, звиклої розв’язувати складні проблеми.
Він почав ставити чіткі запитання про те, що саме сталося тієї злощасної ночі. Наталія охоче розповіла йому абсолютно все: кожну дрібну деталь, кожне вимовлене слово й кожну дію. Віктор Миколайович слухав її дуже уважно й мовчки, роблячи короткі нотатки в маленькому блокноті.
При цьому його сіре обличчя залишалося зовсім непроникним, не виражаючи ані найменших емоцій. Коли вона нарешті закінчила свою докладну розповідь, він розуміюче кивнув і вимовив лише одне слово: «Чекайте». Потім він повільно встав і пішов, залишивши її в напружених роздумах про значення всього цього таємного візиту…
