Вони ще трохи поговорили про побутові дрібниці, про дім, про сусідів, про Віру. Але після розмови тривога нікуди не зникла. Надія знову й знову повторювала про себе: які можуть бути навчання, якщо на кордоні стріляють?
Минув тиждень. Кирило більше не телефонував. Новини ставали дедалі тяжчими, тривожнішими й заплутанішими. У магазині знайомі зупинялися поруч із Надією й співчутливо питали:
— Надю, як там твій Кирило?
— Служить, — коротко відповідала вона.
— Ох, біда яка… Треба ж було йому саме тепер до армії потрапити. Тримайся, ти зовсім схудла, лиця на тобі нема.
— Усе нормально, — відмахувалася Надія, хоча в голові в неї крутилася тільки одна думка: де мій син?
Місяць минув у цілковитому мовчанні. Надія не витримала й поїхала до місцевого центру комплектування.
— Усе гаразд, — запевняла її працівниця. — Якби щось сталося, нам би повідомили. Не накручуйте себе. У конфлікті беруть участь контрактники, а ваш син — строковик. Скільки він уже служить? Вісім місяців? Скоро додому повернеться. Просто зараз такий режим, дзвінки обмежені.
Ці слова трохи заспокоїли Надію, але ненадовго.
Ще за місяць її терміново викликали до відомства. Вона спіймала попутну машину й помчала туди, майже не відчуваючи ніг. Була обідня перерва. У приймальні сиділа лише молоденька дівчина, яка не піднімала очей і тихо попросила зачекати.
Рівно о другій приїхав черговий офіцер. Він подивився на Надію важким, утомленим поглядом…
