Їх відвезли на міське кладовище. Це була занедбана дальня ділянка, де ховали невпізнаних, самотніх і тих, по кого нікому було приїхати. Надія й Віра зупинилися перед простим дерев’яним хрестом із металевою табличкою: «Соколов Кирило». Дев’ятнадцять років.
Віра раптом насупилася й знову дістала документи.
— Тітко Надю… Нічого не розумію. Кирило народився двадцять п’ятого числа, а на табличці вказано двадцять шосте. І в паперах теж двадцять шосте.
— Знову помилка, — втомлено сказала Надія й опустилася просто на землю біля горбика. — Синочку мій… Як же так…
Вони знову поїхали до частини й знову зажадали пояснень.
— Та що ви до дрібниць чіпляєтеся?! — зірвався начальник. — Усе робилося поспіхом, от і помилилися! Ваш солдат похований там, і край. Що ви хочете побачити? Розкладене тіло?
Після цього їх просто виставили за двері. Сказали, що жодного розкриття могили не буде і розмову закінчено.
У готелі Віра мовчки складала речі, а Надія сиділа на ліжку й нерухомо дивилася в одну точку. Раптом вона різко підвелася й відкинула валізу вбік.
— Я нікуди не поїду.
— Тітко Надю…
— Я сама розкопаю цю могилу. Поки на власні очі не побачу, що там мій син, додому не повернуся.
— Та хто ж вам дозволить? — злякано спитала Віра.
— Ніхто. Тому я найму людей. У мене на картці близько двохсот тисяч. Копила Кирилові на навчання. От тепер і віддам.
— А якщо там охорона?
— Сторожеві купимо випити. Ти відволічеш його, поговориш, посидиш у сторожці. А чоловіки за цей час усе зроблять.
На вокзалі вони швидко знайшли двох кремезних бездомних чоловіків. За щедру винагороду ті погодилися на дивну й небезпечну роботу. Уночі, коли місто стихло, всі вони пробралися на кладовище…
