— Ви не можете так чинити. Це протизаконно.
Савельєв різко підвівся. Підійшов близько, навис над нею і гнівно стиснув кулак.
— Тут закон — це я.
— Ні, — Олена ковтнула, відчуваючи сухість у роті. — Закон вищий за вас. І за такі погрози можна самому опинитися по той бік ґрат. Я повідомлю чоловікові. Він цього так не залишить.
Вона вимовила це як останній захист. Олена вірила в Дмитра. Вони прожили разом багато років. Пройшли через навчання, нічні зміни, лікарні, важкі розмови й надії. Їй здавалося, що зараз він бореться за неї, шукає адвокатів, домагається перегляду справи.
Савельєв раптом розреготався. Голосно, зло, майже з насолодою.
— Чоловікові? — перепитав він. — Ну то подивися, як він за тебе бореться.
Він витяг із стосу документів теку й кинув її на стіл перед Оленою.
— Що це? — не відразу зрозуміла вона.
Вона розкрила теку — і кров відлила від обличчя.
Документи про розлучення.
Олена дивилася на аркуші, але сенс не доходив. Літери складалися в слова, слова — у вирок, а всередині все поволі провалювалося кудись у порожнечу. Вона навіть не відразу зрозуміла, що перестала дихати.
Савельєв роздратовано смикнув плечем.
— Досить стояти з таким виглядом. Іди в камеру і запам’ятай: не зробиш, як я сказав, — пошкодуєш.
Олена рушила до дверей майже навпомацки. Тека тремтіла в руках так сильно, що аркуші шаруділи, мов сухе листя на вітрі.
— Миронова, ти куди несешся? Отямся! Тут тобі не дім! — гаркнула наглядачка і боляче стиснула її за плече…
