Дитину треба було оперувати давно. Дуже давно. Тоді шансів було б більше, шлях лікування — простішим, а серце не встигло б так змінитися. Тепер хвороба зайшла далеко, одна проблема тягнула за собою іншу, і однією операцією все не вирішувалося. Але відступити Олена вже не могла.
Вона заплющила очі й глибоко вдихнула.
Вона впорається. Мусить упоратися. Руки слухатимуться. Страх залишиться за дверима операційної.
Савельєв, як і обіцяв, домігся дозволів. Олену вивезли до звичайної лікарні, де були повноцінна операційна, хороше обладнання і команда медиків. Перед початком вона змусила себе залишити за межами стерильного світла все: стіни установи, зраду Дмитра, погрози, біль, приниження. Залишилося тільки серце хлопчика. Воно мало й далі битися.
І вона змогла.
Перша операція пройшла успішно.
Від цього дня життя Олени вже не здавалося безпросвітним. У ньому знову з’явився сенс. Артем виявився добрим, довірливим, світлим хлопчиком. Для неї він став не просто пацієнтом. Вона дала собі слово зробити все можливе, щоб він жив.
І поруч був Ілля.
Без нього вона б не витримала. Він допомагав спокійно, без гучних слів, але постійно. Був поруч у лікарні, розбирався з документами, підтримував її в ті хвилини, коли сили закінчувалися. Олені дедалі частіше здавалося, що він робить це не лише заради Артема. Іноді вона ловила його погляд — той самий, уважний і теплий, яким він дивився на неї колись в інституті. І вперше за довгий час їй хотілося вірити, що це не просто вдячність.
Минуло чотири місяці.
Той ранок Олена запам’ятала назавжди. Жінки вже збиралися на сніданок, коли двері камери несподівано відчинилися…
