Шлях тривав багато годин. Спершу траса, потім розбита лісова дорога, потім майже повне бездоріжжя. Машину трусило так, що руки німіли на кермі. Фургон стогнав, рипів, чіпляв днищем промерзлу землю, але йшов уперед.
Я орієнтувався за позначками Федора: сухе дерево з роздвоєною верхівкою, струмок, яр, підйом, спуск. Ліс ставав дедалі глухішим, щільнішим, темнішим. Здавалося, він не пропускає мене, а зважує, чи варто дозволити пройти далі.
На світанку я знайшов галявину.
Три величезні дерева стояли скраю, мов вартові. Біля їхнього коріння темніли великі мурашині пагорби, припорошені снігом і хвоєю. Узимку вони здавалися сплячими, майже мертвими. Але я знав: це лише видимість. Справжнє життя там чекало тепла.
Я не став нічого робити тоді. Був січень. Рано.
Мені треба було дочекатися весни.
Назад я повернувся з тим самим вантажем і залишив їх у покинутому будинку. Так почалися чотири місяці очікування.
Ці місяці були важчими за тюрму. За ґратами ти чекаєш тому, що не можеш нічого змінити. Тут я чекав, знаючи, що все залежить від мене. Я щодня їздив туди, перевіряв, щоб вони лишалися живими, давав воду й їжу рівно в тій мірі, щоб вони дотягнули до призначеного строку.
Не з жалю.
Жалю в мені не лишилося.
Моя мати вмирала повільно, день за днем, без допомоги й надії. І я хотів, щоб вони дізналися, як це — чекати кінця, розуміючи, що ніхто не прийде.
За ці місяці місто загуло. Рідні Романа здійняли тривогу, найняли людей, підключили зв’язки. Мене перевірили майже одразу. Це було очікувано. Я не переховувався. Жив у Сергія, працював у його гаражі, поводився спокійно.
Спершу прийшов молодий дільничний. Поставив кілька формальних запитань. Я чесно сказав, що знав зниклих, що колись відсидів за злочин Романа, що в день звільнення бачив їх у своїй квартирі, але після того не зустрічав. Він записав мої слова й пішов.
Потім з’явився приватний детектив. Великий, упевнений, звиклий тиснути голосом і виглядом. Він натякав, що батько Романа — людина серйозна, що з такими краще не жартувати, що мені варто говорити, якщо я щось знаю.
Я дивився на нього мовчки.
Довго.
У якийсь момент він зрозумів, що перед ним не той, кого можна налякати. У людини, якій уже нічого втрачати, особливий погляд. У ньому немає виклику. Немає злості. Лише порожнеча, в яку небезпечно заглядати надто довго.
Він пішов і більше не з’являвся.
Про Ларису я дізнавався тільки від лікаря. У перший місяць лікар казав, що стан тяжкий. У другий — що вдалося стабілізувати. У третій — що з’явилися ознаки відновлення. На четвертий він сказав:
— Вона почала питати про вас.
Але я не приїхав.
Я не міг. Поки все не було закінчено, я не мав права дивитися їй у вічі й казати, що вона вільна.
Кілька разів я їздив до Федора. Ми пили чай, і я ставив запитання про лісове життя, про те, як прокидається весна, як змінюється поведінка комах, як швидко оживає ліс після холоду. Він відповідав докладно, без зайвих розпитувань. Старий розумів, що я готуюся до фіналу, але не намагався зупинити…
