У цей самий час, в іншому районі міста, Лада вкладала спати Мілу й Саву. Міла вже була школяркою й намагалася виторгувати «ще п’ять хвилин», а маленький Сава засинав швидко, довірливо поклавши долоньку на плюшевого зайця. Лада поцілувала обох у чоло, поправила ковдри й вийшла на кухню, де Богдан заварював чай.
— Ти замислилася, — сказав він.
— Згадала стару історію.
— Про доктора?
Вона усміхнулася.
— Про всіх нас. Про те, як я прийшла до чужої людини й сказала їй дивні слова. А він не прогнав мене. Якби прогнав, нічого цього могло б не бути.
Богдан обійняв її зі спини.
— Значить, це була правильна дорога.
— Не тільки моя. Для багатьох.
Вони пили чай у тиші. За вікном місто жило звичайним життям: хтось повертався додому, хтось сварився, хтось зустрічався після довгої розлуки, хтось боявся завтрашнього дня, хтось сподівався. У різних будинках спали люди, яких колись пов’язав один неймовірний ланцюг: Назар і Лілія, Олег і Марина, Тарас і Ірина, Лада і Богдан. Їхні діти — Міла, Матвій, Арина, Мілана, Сава і маленький Тарас, син Назара й Лілії. У кожного було своє життя, свій дім, свої турботи, але десь глибоко між ними лишалася невидима нитка…
