— Це не спонтанна реакція, — Павло гортав екран, обличчя непроникне. — Це кампанія. Боти, замовні пости. Хтось заплатив, щоб дискредитувати Юлю заздалегідь.
Костянтин розумів, хто цей «хтось». Емма Яківна. Майстриня інтриг, яка десятиліттями відточувала вміння налаштовувати людей одне проти одного в педагогічному колективі, грала на випередження. Якщо справа дійде до суду про опіку, громадська думка вже буде проти Юлії.
Юля побачила відео і зблідла так, що Костянтин злякався, чи не знепритомніє.
— Якщо люди повірять… — вона притиснула Богдана до грудей. — Вони ж можуть відібрати його, тату. Вони скажуть, що я погана мати.
— Ти просила милостиню, бо тебе вигнали на вулицю, — Костянтин сів поруч, взяв її за плечі. — Це правда. А вони її спотворюють. Правда на твоєму боці, Юлю. Ми її доведемо.
Через два дні на новий номер Юлії — той самий, який знали тільки Костянтин, Павло і Лука — прийшло повідомлення:
«Думаєш, сховалася? Гроші належать твоєму чоловікові. Якщо не повернешся, готуйся втратити Богдана. У нас в опіці свої люди».
Павло зафіксував скріншот, перевірив номер відправника.
— Пустушка, куплена на когось лівого. Злили через оператора, — констатував він. — У Зотових скрізь свої люди. Нічого, це теж доказ.
А потім зателефонувала сама Емма Яківна. Відеодзвінок застав Костянтина на кухні, коли він пив охололий чай і думав про те, що тиск знову скаче, а таблетки майже закінчилися.
На екрані з’явилося обличчя свекрухи. Доглянуте, з виразом солодкої суворості, яке буває у завучів, що викликають батьків на килим. За її спиною Костянтин упізнав вітальню квартири в «Джерельній долині». Нові штори, переставлені меблі. Вони вже обживалися.
— Костянтине Дмитровичу, — голос Емми Яківни лився медом. — Давайте поговоримо як дорослі люди. Юлечка психічно нестабільна. Ви ж самі це бачите. Декретна істерія. Це буває. Вона не може піклуватися про дитину.
За її плечем маячив Максим. Тонка посмішка, холодні очі.
— Якщо ви не повернете Юлю, — додав він, — завтра буде заява в поліцію та опіку. І Богдан більше не буде з цією божевільною.
Костянтин мовчав, дивлячись на екран, запам’ятовуючи кожне слово, кожну інтонацію.
— Еммо Яківно, — вимовив він нарешті. — Запам’ятайте цю розмову.
І натиснув відбій.
Павло зберіг запис. Рашид кивнув:
— Все зафіксовано.
Тепер у них було достатньо, щоб перейти в наступ. Зустріч у кафе «На центральній» на набережній Костянтин організував сам, відправивши Еммі Яківні повідомлення, ретельно вивірене в кожному слові. Він втомився, не хоче скандалу, готовий обговорити компроміс. Вона погодилася миттєво — звикла до капітуляції батьків.
Костянтин прийшов один, одягнений у стару сорочку, без годинника. Хотів виглядати переможеним старим, у якого не залишилося сил. Емма Яківна зустріла його з фальшивим співчуттям, взяла за руки теплими долонями.
— Костянтине Дмитровичу, я ж розумію, як вам важко. Юлечка завжди була складною дитиною.
Максим сидів поруч з посмішкою ріелтора, що закриває вигідну угоду. Костянтин опустив голову, потер скроні. Грав роль, як у дев’яностих грав перед рейдерами, які думали, що він зламався.
— Я хочу, щоб все повернулося, як було. Квартира, машина, гроші, Юля.
Емма Яківна поблажливо розсміялася.
— Ну яка квартира, Костянтине Дмитровичу? Це вже сімейне майно. Юля ж заміжня.
— А гроші?
— Ну а що такого? — Максим знизав плечима. — Гроші спільні. Я чоловік. На сім’ю витратив.
Телефон Костянтина лежав у нагрудній кишені сорочки, записуючи кожне слово. Емма Яківна якраз вимовляла чергову ключову фразу:
— Квартира і машина – це сімейне право. А якщо Юлі потрібна дитина, нехай…
Раптом телефон голосно оголосив механічним голосом: «Увага! Пам’ять пристрою заповнена. Видаліть непотрібні файли».
Емма Яківна завмерла. Максим напружився. Костянтин незворушно дістав телефон, подивився на екран, похитав головою і сховав назад.
— Нагадування. Таблетки від тиску. Склероз, Еммо Яківно, що поробиш, вік.
Вона розслабилася…
Коментування закрито.