Віктор Іванов під оплески спустився зі сцени і особисто підійшов до Лева, міцно потиснувши його мозолясту руку. Натовп вибухнув радісними криками. Олена витирала сльози щастя, стоячи поруч із Дмитром, який із гордістю випрямив спину у своїй новій зеленій формі. Лев посміхнувся. Він подивився на щасливі обличчя людей, на безкрайні простори зеленого лісу, що йдуть за горизонт, і відчув абсолютне умиротворення.
Потім він повільно опустив руку в кишеню своєї куртки. Коли шум трохи вщух, старий високо підняв над головою предмет, який став символом його порятунку. Це була та сама дерев’яна дубова люлька. У променях весняного сонця вона здавалася справжньою реліквією.
Натовп затамував подих, розуміючи значущість цього жесту. Немов відповідаючи на цей безмовний заклик, на узліссі здригнулися гілки молодих беріз. Люди інстинктивно розступилися, утворюючи широкий коридор. З глибокого лісу повільно і велично вийшов Волков.
Величезний сірий вовк мав приголомшливий вигляд: його зимова шерсть змінилася на легшу сріблясту, яка переливалася на сонці. На його могутній шиї тепер красувався не нашийник, а спеціальна широка стрічка, на якій блищав бронзовий почесний знак лісової охорони… Це була вища нагорода, яку очільник регіону розпорядився виготовити спеціально для цього дивовижного звіра. Волков ішов крізь натовп людей із царственим спокоєм.
Він не звертав уваги на спалахи фотокамер і здивоване шепотіння. Його бурштинові очі дивилися тільки на одну людину. Вовк підійшов до інвалідного візка і дбайливо, з неймовірною ніжністю поклав свою важку голову прямо на коліна Лева. Старий опустив дубову люльку і занурив обидві руки в густу шерсть свого рятівника.
У натовпі запанувала священна тиша. Навіть маленький Петрик стояв, відкривши рота від захоплення, розуміючи, що прямо зараз перед ним оживає справжнісінька добра легенда. Волков прикрив очі від задоволення, насолоджуючись ласкою людських рук. Потім, немов відчувши урочистість моменту, дикий звір підняв свою велику голову зі старим шрамом до ясного весняного неба.
Над квітучою долиною пролунало довге, глибоке і неймовірно мелодійне виття. У ньому більше не було тієї зимової туги або благання про допомогу, це була справжня урочиста пісня. Пісня про перемогу світла над темрявою, про нерозривний зв’язок людини і природи та про відданість, яка не знає кордонів. Цей величний звук летів над кронами дерев, розчиняючись у нескінченному блакитному небі, як вічний гімн торжествуючого та непереможного життя.
