Лєна весь цей час стояла в кутку й тихо плакала. Я не став із нею прощатися чи щось пояснювати. Просто взяв свої речі, відчинив двері й вийшов.
Я приїхав до Санька. Він відчинив двері, подивився на мою валізу й мовчки кивнув. Спитав: «Ну що, таки з’їхав?». Я підтвердив.
Він по-дружньому поплескав мене по плечу. Сказав, що я можу жити в його однокімнатній квартирі стільки, скільки мені буде потрібно. Додав, що диван у нього цілком зручний.
Я розклав свої речі й без сил упав на цей самий диван. Лежав і бездумно дивився в білу стелю. Мій телефон дзвонив кілька разів поспіль.
Лєна писала довгі повідомлення, благала повернутися й поговорити. Я принципово нічого їй не відповідав. Наступні кілька днів минули для мене в якомусь в’язкому тумані.
Я механічно ходив на зміни, а потім повертався до Санька. Ми сиділи на кухні, пили міцний чай і просто мовчали. Він не ліз до мене з дурними порадами, і це дуже допомагало.
Я щодня телефонував своєму синові. Він захоплено розповідав мені про шкільні справи і своїх друзів. І щоразу питав, коли я нарешті повернуся додому.
Я відповідав, що скоро, хоча сам поняття не мав, коли це станеться. За тиждень мені знову зателефонувала Лєна. У неї був дуже тихий голос, і вона попросила про особисту зустріч.
Я трохи подумав і погодився. Ми зустрілися в тому самому кафе, де я нещодавно спілкувався з Андрієм Петровичем. Вона прийшла дуже схудла, бліда, із запаленими від сліз очима.
Вона сіла навпроти мене й довго мовчала, збираючись із силами. Потім почала свою розповідь. Сказала, що вже почала інтенсивне медичне лікування.
Лікар обнадіяв її, сказавши, що після повного курсу все буде добре. Ще вона повідомила, що звільнилася з тієї проклятої роботи. Пояснила, що фізично не може там більше перебувати.
Сказала, що вже знайшла нове місце з меншою зарплатою, зате там спокійно. Я кивнув і спитав, що стало останньою краплею для звільнення. Вона зізналася, що більше не могла виносити вигляду Андрія Петровича.
За її словами, після мого візиту він почав відверто її виживати. Постійно чіплявся до дрібниць, тиснув морально й ставився набагато гірше, ніж раніше. Вона зрозуміла, що треба терміново йти.
Я спитав, чи не намагалася вона наостанок з’ясувати в нього правду про той вечір. Вона заперечно похитала головою. Сказала, що їй було надто страшно і вона не бачила в цьому жодного сенсу.
Адже він однаково все заперечуватиме, а жодних доказів у неї немає. Ми знову замовкли на якийсь час. А потім я подивився їй просто в очі й поставив найголовніше запитання.
Я спитав: «Ти мені зраджувала?». Вона підвела на мене очі й тихо відповіла, що сама не знає. Пояснила, що якщо все сталося проти її волі, то це не зрада.
Але якщо вона сама довела ситуацію до такого фіналу своєю поведінкою, то, можливо, так. Я спитав, чого вона тепер від мене хоче. Вона відповіла, що найбільше на світі хоче зберегти нашу сім’ю.
Вона сказала, що повністю визнає свою провину за дурість і слабкість. Запевняла, що готова піти на будь-які умови, аби я повернувся до неї й сина. Сказала, що дитина дуже страждає без мене.
Я чесно відповів, що поняття не маю, чи зможу колись її пробачити. Сказав, що не уявляю, як жити з жінкою, яка стерла листування й брехала мені в обличчя. Моя довіра до неї зруйнована до самого підмурку.
Вона знову гірко розплакалася. Казала, що усвідомлює масштаби катастрофи, але благала дати їй хоча б один шанс. Клялася, що кардинально зміниться, буде абсолютно прозорою і більше ніколи мене не зрадить.
Я встав з-за столу й сказав, що мені потрібен ще час на роздуми. Вона покірно кивнула й витерла мокре обличчя. Ми разом вийшли з кафе й розійшлися в різні боки.
Увечері я лежав на дивані в Санька й напружено думав. Одна частина мене відчайдушно хотіла повернутися додому й спробувати все склеїти. Інша частина кричала, що це глухий кут і я прирікаю себе на вічні підозри.
А третя частина просто смертельно втомилася від цієї драми й хотіла тиші. Вранці я прокинувся з готовим рішенням у голові. Воно не було остаточним, але це був крок уперед.
Я зателефонував Лєні й сказав, що готовий спробувати, але тільки на моїх жорстких умовах. По-перше, вона має пройти повний курс лікування під моїм суворим контролем. По-друге, вона зобов’язана надати мені повний доступ до всіх своїх гаджетів і акаунтів.
По-третє, ми разом починаємо ходити до сімейного психолога. І по-четверте, я поки що залишаюся жити окремо, але постійно бачитимуся з сином. Лєна погодилася на всі ці вимоги без найменших вагань.
У її голосі звучало величезне полегшення й вдячність. Але я не відчував жодної радості від свого рішення. Я просто поставив перед собою конкретне завдання: спробувати.
І якщо в мене нічого не вийде, я зможу піти з чистим сумлінням. За два дні ми разом із Лєною поїхали в диспансер. Олег Валерійович докладно розписав нам усю схему майбутнього лікування.
Спочатку один сильний укол, потім курс підтримувальних препаратів і регулярні контрольні аналізи. Якщо за пів року все буде чисто, вона вважатиметься повністю здоровою. Лєна почала свій курс лікування.
Я щоразу їздив разом із нею до лікарні. Сидів у коридорі й чекав, поки вона вийде з кабінету. Це було нестерпно принизливо для нас обох, але я принципово на цьому наполягав.
Я хотів особисто контролювати весь процес від початку й до кінця. Удома я встановив на її смартфон спеціальну програму для відстеження. Вона безропотно передала мені всі паролі від соціальних мереж і пошти….
